«Пісня для мене — все»

65 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ НАЗАРІЯ ЯРЕМЧУКА

 

ТАЛАНТ. «Кожен з нас повинен пам’ятати священні речі: навіщо живеш, звідки ти родом, до чого прагнеш, що скажеш людям», — це не просто слова Назарія Яремчука. Це життєве кредо, якому він ніколи не зрадив.

Гірко, що до рівня його патріотизму напрочуд далеко більшості наших професійних політиків і державних мужів, а різні «співаючі труси» звучать в ефірі частіше, ніж справжні голоси країни. Однак доки українці слухають пісні Яремчука, в України є майбутнє.

30-РІЧЧЯ ЗАВЕРШЕННЯ БУДІВНИЦТВА САРКОФАГА

Червоний прапор над ЧАЕС ім. Леніна

ПОГЛЯД. Чи не єдина світла грань у чорнобильській історії — подвиг героїв-ліквідаторів, які ціною неймовірних зусиль і жертовності приборкали атомного джина і за короткі терміни спорудили над зруйнованим 4-м енергоблоком об’єкт «Укриття», більш відомий як саркофаг. Його будівництво розпочалося 20 травня 1986 року, а вже 30 листопада державна комісія підписала акт про прийняття на технічне обслуговування грандіозної захисної конструкції, в яку вгатили понад 400 тисяч кубометрів бетону та майже 7 тисяч тонн металоконструкцій.

За обсягом ця споруда лише вшестеро менша від об’єму піраміди Хеопса, однак, на відміну від неї, будівництво у Чорнобилі вели в умовах жорсткої радіації та загрози перетворення кожної похибки на ще масштабнішу катастрофу. Першим етапом спорудження саркофага став подвиг шахтарів, які пробили підземний тунель до зруйнованого реактора й залили під ним бетонний фундамент завтовшки 1,7 метра. Роботи вели у сипкому піщаному ∂рунті, де найнадійнішим інструментом була звичайнісінька лопата, адже обвал міг призвести до зміщення велетенського атомного монстра з непередбачуваними наслідками.

Не меншим подвигом стали наземні роботи, які суміщали з дезактивацією імпровізованої будівельної ділянки та комплексом заходів із запобігання переміщенню радіації. Водники пробурили 180 дренажних свердловин глибиною до 80 метрів і спорудили понад 130 захисних споруд, щоб не допустити потрапляння радіоактивних вод у Дніпро — найбільшу водну артерію України.

Зрозуміло, що для десятків тисяч ліквідаторів завершення будівництва саркофага стало перемогою, порівнянною із встановленням прапора над Рейхстагом у травні 1945 року. Та якщо підняте над столицею розгромленого Третього рейху червоне полотнище розписали політпрацівники, у Чорнобилі вчинили ще простіше і підліше. Встановлений над завершеним саркофагом стяг наказали збити снайперові, бо надто промовистим символом був червоний прапор СРСР над аварійним 4-м блоком ЧАЕС ім. Леніна.

Можна розцінювати цей маловідомий факт як історичний курйоз, якби ми донині не відзначали День вшанування учасників ліквідації наслідків Чорнобильської аварії не 30 листопада, коли державна комісія підписала акт про прийняття об’єкта «Укриття» в експлуатацію, а 14 грудня, коли офіційна газета ЦК КПРС «Правда» нарешті розмістила повідомлення про цю подію.

Не менше запитань до закриття ЧАЕС 15 грудня 2000 року, зробленого на вимогу західноєвропейської спільноти і під обіцянки профінансувати перетворення всіх чотирьох її блоків на безпечні об’єкти й надати кредити на будівництво додаткових потужностей на Рівненській і Хмельницькій АЕС. На ділі все це обернулось обманом, а навіть надані іноземними донорами кошти роками йшли на оплату послуг закордонних консультантів та будівництво чужоземними підрядниками об’єктів, які виявилися не придатними для зберігання ядерного палива. У результаті зупинені реактори ЧАЕС перетворились на імпровізовані сховища радіоактивних речовин, а знамениту арку, точніше, конфайнмент, здають в експлуатацію тільки нині.

Сказані 15 грудня 2000 року тодішнім Президентом України Кучмою слова, що «дамоклів меч, який усі ці роки висів над нами, відходить у небуття», ще довго стосуватимуться незавершеної дії. За 60 км від українського кордону досі працює Курська АЕС із такими самими, як у Чорнобилі, реакторами РБМК, за 200 км — аналогічна Смоленська АЕС у басейні Десни.

Отож закриття ЧАЕС, яка могла ще виробити на 1,3 мільярда доларів електроенергії, обернулось економічними втратами для вітчизняної економіки. Зате ні на йоту не зменшилася потенційна небезпека ядерної аварії ні на номінально зупиненій атомній станції у Чорнобилі, ні на Курській і Смоленській АЕС.

Мимоволі закрадається підозра, що справжньою метою виламування рук Україні було прагнення залишити країну без жодного реактора РБМК, здатного виробляти плутоній для атомної зброї. Якщо в Литві аналогічну Ігналінську АЕС зупинили тільки після забезпечення належних умов для зберігання вивантаженого ядерного палива, то в нас на догоду політиці знехтували навіть нормами безпеки.

25-РІЧЧЯ ВСЕУКРАЇНСЬКОГО РЕФЕРЕНДУМУ

Кривава плата за спочивання на лаврах

УРОК. Ще Піфагор стверджував, що найважча і найпотрібніша наука — називати речі справжніми іменами. Повною мірою це стосується двох референдумів, що відбулися в Україні 1991 року.

На перший з них, що відбувся 17 березня, полюбляють посилатися прибічники «руського міра», бо, мовляв, тоді 70% учасників референдуму в УРСР проголосували за збереження СРСР. Однак крім напрочуд хитро сформульованого першого запитання, єдиного для всіх громадян «союза нерушимого», українці тоді відповіли ще на додаткове: «Чи згодні ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?» Позитивну відповідь на нього дали аж 80% учасників, що свідчить: українці проголосували за аналогічну Євросоюзу спілку незалежних країн, а не за реанімацію імперської тюрми народів.

Тріумфальний результат референдуму 1 грудня 1991 року фактично лише підтвердив незмінність уже обраного шляху на незалежність. Його скориговано з урахуванням непередбачуваності Росії, засвідченої серпневим путчем ДКНС і радикалізмом Єльцина, які перелякали навіть прихильників «руського міра» і комуністичної ідеології.

Досі тиражовані твердження, що 90% громадян України проголосували за незалежність, і в усіх регіонах більшість населення висловилась за це, не є правдою, якої прагнув ще Піфагор. Насправді лише 84% тих, хто міг узяти участь у референдумі, прийшли на виборчі дільниці. З урахуванням цього 90% виборців, які проголосували за, перетворюються на 76% громадян із правом голосу, які підтримали незалежність.

Так само правда, що лише 2,4 мільйона жителів України, або лише 6,4% загальної кількості виборців, проголосували проти. Решта, а це майже 6 мільйонів осіб, не визначилися з вибором. Отож влада незалежної України мала б докласти зусиль, щоб перетворити цих людей на патріотів.

Натомість вона заспокоювала себе й український народ тим, що незалежність підтримана в усіх регіонах. Однак це лише формальна правда, бо, наприклад, у Криму з 1 мільйона 535 тисяч виборців за проголосували лише 561 тисяча, або 36,6% тих, хто мав право голосу. Аналогічна ситуація в Севастополі, де українську незалежність підтримали лише 36,4%. Єдиною втіхою було те, що активних супротивників, які проголосували проти, виявилося ще менше — 28,5, або 25,1%, що забезпечило номінальну перемогу на референдумі.

У підсумку вона виявилася пірровою, бо доки мер Москви Лужков будував житлові багатоповерхівки для російськомовних кримчан, київська влада не спромоглася навіть профінансувати друк єдиної в Криму українськомовної газети — навіть за часів президентства Ющенка, не кажу вже про періоди правління байдужих чи вороже налаштованих до української культури номінально українських президентів.

Економлячи навіть на банальному об’єктивному інформуванні населення, якому десятиріччями безперешкодно промивав мізки російський агітпроп, Україна змушена фінансувати повномасштабні бойові дії проти окупантів. Вони сповна скористалися довірливістю одурманених путінською пропагандою людей і злочинною безпорадністю нашої влади, яка за 25 років не донесла до свідомості кількох мільйонів проросійськи налаштованих обивателів наші патріотичні цінності.

120 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ГЕОРГІЯ ЖУКОВА

Маршал Перемоги чи різник Сталіна?

АМОРАЛЬНІСТЬ. На війні напрочуд тонка грань між вимушеною жорсткістю рішень і кривавою жорстокістю, коли будь-які людські втрати виправдовують тим, що заради Перемоги не постоїмо за ціною. Отож не дивно, що Жуков для одних — видатний маршал, а для інших — кривавий різник, який завалював ворога трупами своїх солдатів.

Цілком об’єктивний суддя тут маршал Рокосовський, який під час битви за Москву командував 16-ю армією. Він наполягав, щоб війська використали річку Істру як природний рубіж оборони, однак Жуков наказав розташувати позиції не за, а перед водною перепоною. Результатом стали гігантські нічим не виправдані втрати, чого Рокосовський ніколи не міг ні забути, ні пробачити.

Жуков не мучився докорами сумління і напрочуд вільно жонглював фактами. У мемуарах він стверджує, що поплатився посадою начальника Генштабу за пропозицію здати ворогові Київ. Однак Жукова звільнили ще 29 липня 1941 року і більше ніколи не призначали на штабну роботу, а в столицю України гітлерівці ввійшли аж 19 вересня.

До речі, першою в Червоній армії бойовою нагородою Георгія Жукова став орден Червоного прапора, який він отримав за знищення тамбовських селян під час повстання 1921 року, а четверту Зірку Героя Радянського Союзу — 1956-го за криваве придушення повстання в Угорщині.

Матеріали підготував Віктор ШПАК,«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надані автором)