В історії проведення АТО/ООС кожен день має величезне значення. Проте окремі з них стали знаковими, назавжди ввійшовши до бойового літопису. Один з них — 20 січня 2015 року, коли група українських військових інженерів за підтримки «кіборгів» здійснила неймовірно складну, майже карколомну операцію на території донецького аеропорту. Тоді там пролунали п’ять потужних вибухів, від яких у радіусі кількох кілометрів здригнулася місцевість і запала кількахвилинна тиша з обох боків.

Спершу ніхто не міг зрозуміти, що сталося насправді. А вже пізніше з’явилось офіційне повідомлення: українські бійці вивели з ладу злітну смугу, позбавивши бойовиків змоги приймати літаки з вантажами. Серед тих відчайдухів-сміливців був і земляк із Сумщини Микола Цегельник, який у складі військових інженерів та саперів полку оперативного командування здійснив подвиг.

Ветеран АТО/ООС не з говірких. Розповідає пунктирно, без особливих деталей: мовляв, як і побратими, виконував військові завдання. Але за кожним словом — окрема історія, неймовірне напруження, біль і щем, які постійно тримають пам’ять напоготові.

Армійський гарт завжди допоможе

Миколу Цегельника викликали повісткою до військового комісаріату в липні 2014-го. Знав навіщо, і твердо вирішив: якщо треба, то треба. Адже наприкінці 1990-х — на початку 2000-х проходив службу в армії у військових частинах спочатку Чернігівської, потім Дніпропетровської областей, мав добрий армійський гарт. Та й як син професійного військовослужбовця прапорщика Віктора Цегельника міг вчинити інакше? Народився він у Німеччині, де на той час батько проходив службу, а дружина Віра Миколаївна забезпечувала йому побутовий тил. Хлопець змалечку знав, що таке армія і військова служба.

Родина переїхала на рідну Недригайлівщину, де промайнуло дитинство на берегах мальовничої красуні Сули, на польовому роздоллі. Там улітку працювали комбайни, а малий Микола просив комбайнерів дозволити йому посидіти у кабіні.

По закінченні шкільного навчання довго не вагався — поряд Недригайлівське вище професійне училище, де водночас опановував кілька спеціальностей: тракториста, електромонтера, слюсаря-ремонтника, газоелектрозварника.

Після армійської служби працював на кількох роботах, аж доки запропонували стати верстатником у місцевому агролісовому господарстві. Відтоді для нього особливо рідним став запах свіжої деревини. На Донбасі він нагадував йому рідну домівку в Недригайлові.

Під вогнем не буває атеїстів

На долю Миколи Цегельника та його бойових побратимів випав важкий шлях. Доводилося ходити в наряди, готувати танкові окопи, опорні пункти, вчитися не здригатися і не реагувати на обстріли. Як командир інженерного відділення вникав у всі тонкощі, аби не припуститися найменшої помилки, ціна якої там, на передовій, неймовірно висока. Оборонні позиції довелося облаштовувати на території Донецької й Луганської областей: в Олексіївці, Волновасі, Сватовому, Оріховому.

Та чи не найглибший і найважчий слід-шрам залишили бойові дії на території донецького аеропорту, де було конкретне завдання: підготуватися до підриву злітної смуги, щоб бойовики не могли нею скористатися, приймаючи літаки. План операції почали розробляти заздалегідь: попередньо поділили смугу на п’ять відрізків, замінували їх, прораховували всі можливі й навіть непередбачувані особливості.

Команда почати виконання завдання надійшла 20 січня 2015-го, коли ситуація стала критичною. Спершу довелося перечекати, доки вщухне вогонь «градів», під яким у саперів не було найменшої змоги дістатися смуги. Щоправда, трохи допоміг туман — він оповив навколишню місцевість, сприяючи непомітному наближенню до об’єкта.

До смуги вирушили п’ять автомобілів із причепами з вибухівкою. В одному з них був Микола Цегельник. Відповідно до обов’язків, він повинен був швидко від’єднати причепи від машин, аби вибухівка не детонувала завчасно, а бійці тим часом встигли від’їхати на безпечну відстань. Легко і просто сказати — встигнути від’їхати. Адже обстріл не припинявся, навпаки, ставав дедалі щільнішим. Проте все вдалося. За деякий час усі зібралися у Водяному, на щастя, живі й здорові, виконавши завдання.

Пізніше в одному з військових оперативних зведень про подвиг військових інженерів з’явилося кілька офіційних рядків, зокрема про розміри вирв, що не дадуть змоги ворогові використовувати смугу за призначенням. Учасники операції читали ті рядки, і кожен думав-згадував вогненні хвилини.

Запитала Миколу, чи страшно було тоді на летовищі йому й побратимам. Відповів коротко: так, страшно. Не стільки за себе, як за рідних — батьків, брата, а згодом і кохану Оленку, з якою зустрівся пізніше під час однієї з відпусток і яка стала його долею. А ще допомагала молитва — у такі секунди хто відкрито, а хто подумки чи й потай звертається до Бога, бо, як справедливо наголошує Микола, під вогнем не буває атеїстів.

Після Донецька були інші міста і місця, бої, кулі, обстріли, постійне перебування в бойовому строю, який підтримував, щоб згодом повернутися до рідного Недригайлова і розпочати мирне життя.

Пасіка не для прибутку, а для душі

В один із приїздів додому Микола зустрів свою… долю. Їхав машиною, а на узбіччі попросилася підвезти молода землячка — за графіком маршрутки і автобуси саме відпочивали. Розговорилися, познайомилися. Виходило, що багато в них спільного. Тож невдовзі одружилися і нині разом живуть-господарюють. Крім роботи, мають мирне хобі: в саду поставили кілька вуликів, за якими ось уже четвертий рік доглядають. За словами подружжя, не для прибутку, бо на пасіці можна не тільки працювати, а й відпочивати душею. Щоправда, за словами господині, спочатку вона страшенно боялася бджіл, тікала від них, однак чоловік порозмовляв із ними, попросив не чіпати, і тепер усе гаразд.

Як розповідає Микола, підтримує зв’язки з колишніми побратимами, зокрема Анатолієм із сусідніх Ромен. Саме з ним був в одній машині, коли виїжджали на злітну смугу донецького аеропорту. Обом є що згадати.

У районі працює спілка ветеранів АТО/ООС, тож за потреби збираються, обговорюють ті чи ті питання, насамперед соціальні. А ще за змогою навідується сам або з побратимами на місцеве кладовище. Там поховано двох хлопців-земляків, які загинули в один день на сході України.

Там, у тиші, зайві будь-які слова.

Алла ЛИХОВОЗ
для «Урядового кур’єра»