Надія ЛИХОЛОБ,
архівіст І категорії Центрального державного архіву громадських об’єднань та україніки,
для «Урядового кур’єра»

Після лютневої революції 1917 року на Кубані розгорнувся рух за створення власної держави. 30 квітня — 3 травня 1917-го в місті Єкатеринодарі (нині  краснодар) відбулися збори козацтва, на яких було утворено Кубанську військову раду. 24 вересня 1917 року ця рада на другій сесії проголосила себе крайовою радою з повноваженнями установчих зборів й ухвалила першу конституцію Кубані, перейменувавши Кубанську область в республіку, до складу якої увійшли Кубанська область, Чорноморська і Ставропольська губернії, а також Терська область. Тоді було створено й Кубанську законодавчу раду, яку очолив Микола Рябовол (1883—1919) — громадський і політичний діяч Кубані, один з лідерів її самостійництва. Він послідовно провадив політику єдності кубанських земель, незалежності Кубані в найтісніших відносинах з Україною, різко критикував ідеологію та політику добровольчої армії. За що його й убили 13 червня 1919 року в ростові-на-дону, де він брав участь у конференції зі створення південноросійського союзу.

Пробудження свідомості

Із кінця XVIII сторіччя населення степової частини Кубані здебільшого складалося з українців. Попри намагання царської імперії змінити склад населення краю за рахунок російських переселенців, повністю знищити тут українство їй не вдалось. За статистикою, на 1917 рік етнічні українці на Кубані становили близько 60% (решта — росіяни, кавказькі горяни та інші етнічні групи). Тож не дивно, що саме в ті буремні революційні роки відбулося пробудження української самосвідомості в кубанських козаків, які не сприймали більшовицької влади, і набула поширення ідея про приєднання Кубані до України на федеративних засадах.

На одному із засідань другої сесії Кубанської військової ради Микола Рябовол звернувся із привітанням до запрошених представників від України спочатку російською мовою, а потім перейшов на українську: «Україна прислала нам в гості своїх послів. Вітаю вас, браття! (бурхливі оплески серед членів Ради. Всі встали. Крики: «Слава! Слава! Ура!» Представників України, що займали місця в одній з лож, просять на сцену, де була президія, — засідання Ради відбувалося в Зімньому театрі). Браття-козаки лінєйці! Я певний, що ви не осудите, а зрозумієте вашими серцями ті почування, які наповнюють мою душу. Та чи тільки мою? Душі всіх козаків-чорноморців у теперішню хвилю. Привітаймо ж послів матері-україни мовою наших батьків, дідів та прадідів (крики: «Просимо, просимо». Далі Микола Рябовол продовжує українською мовою). Дорогі гості! Мачуха-доля відірвала наших дідів-запорожців від матернього лона й закинула їх на Кубань. Більше ста літ жили ми тут сиротами по степах, по плавнях, по горах без матернього догляду… Царі робили все, щоби вибити з наших голов, з наших душ пам’ять про Україну й любов до Матері. Царі хотіли зробити з нас душогубів, хотіли, щоб ми, коли прийде той час, час визволення України, своїми руками задавили ту волю, аби ми свої шаблі пополоскали в крові Матері (голоси з місць: «Не діждали б! Не діждали б!»). Так! Не діждали б вони цього ніколи. Не діждали б, бо хоч наші душі царі понівечили, та не вбили. І ми, діти, руки на Матір не підняли б».

16 лютого 1918 року, під час наступу більшовиків на Північний Кавказ, Кубанська законодавча рада проголосила Самостійну Кубанську Народну Республіку як незалежну державу.

28 травня 1918-го делегація Кубанської законодавчої ради на чолі з Миколою Рябоволом прибула до Києва для переговорів з гетьманом Павлом Скоропадським про налагодження міждержавних відносин і погодження питання про федеративне об’єднання.

Протягом 1918—1920 років було ще кілька спроб злуки Кубані з Українською Народною Республікою (УНР), але жодна з них не стала успішною. Обидва державні утворення згодом упали під натиском більшовиків. Останню спробу сформувати союз України з Кубанню було здійснено в серпні 1920 року, коли Симон Петлюра у Варшаві підписав договір про взаємну підтримку. Сам він, до речі, під час першої російської революції 1905-го переховувався на Кубані й вивчав старі архіви козаків-запорожців.

Принагідно зауважимо, що в Українській революції 1917—1921 років кубанці відіграли помітну роль. Велика їхня кількість перебувала у складі окремих частин Армії УНР, брала активну участь у бойових діях проти червоних і білих військ. До однієї з найбоєздатніших частин Армії УНР, славетної 3 Залізної дивізії, вояки якої у травні 1920 року першими вступили до Києва, входив відділ кубанських козаків на чолі з отаманом Юшкевичем.

4 грудня 1918-го на надзвичайній сесії Кубанської крайової ради було прийнято нову (другу) конституцію Кубані, в якій назву Кубанська Народна Республіка змінено на Кубанський Край.

Вимушена еміграція

Загалом державне утворення на Кубані в різних формах проіснувало з 16 лютого 1918-го до 17 березня 1920 року, коли внаслідок вторгнення червоної армії було фактично припинено існування Кубанського Краю як держави, що мала проукраїнську орієнтацію, а останній наказний отаман Василь Іванис та інші кубанські урядовці мусили емігрувати. Однак ще тривалий час тут зберігались антибільшовицькі настрої та були чинними повстанські загони.

У радянські часи Кубань зазнала важкої долі, адже наслідком політики, яку тут провадила радянська влада, стали голод, насильницьке зросійщення та знищення пам’яті про предків кубанських українців — запорозьких козаків. Десятки тисяч її жителів опинилися в еміграції. У 1920—1930-х роках найбільш організованими були громади кубанців у Чехословаччині та Сербії.

Чехословаччина стала центром емігрантів з Кубані. Багато з них займалися просвітницькою та громадсько-політичною діяльністю, прагнучи до відродження вільної від більшовицького поневолення Кубані. Так, Павло Сулятицький, колишній міністр юстиції Кубанської Народної Республіки, в одній зі статей зазначав: «Яке ж завдання поставила історія перед народами, що перебувають у московській неволі, і зокрема перед еміграцією ціх народів, що вже більше десяти років перебуває на чужині? Завдання це — знищення московської тюрми народів, відсунення російської імперії рабів до її етнографічних меж, перекраяння мапи Сходу Европи в той спосіб, щоби на західних та південних частинах так званого совітського союзу постали незалежні держави. Це є завдання часу, і тільки в такому обсязі нам треба ставити це завдання, тільки таким його розв’язанням нам можна задовольнитися».

За короткий час емігранти заснували у Чехословаччині культурно-допомогову організацію «Громада кубанців в Чехословацькій Республіці» (1921), Громаду українців з Кубані, різноманітні товариства кубанців-українців, школи, бібліотеки, науково-просвітницькі об’єднання, видавництва, що друкували у великій кількості просвітницьку й наукову літературу українською мовою, започаткували часописи й газети, які надавали емігрантам змогу ознайомлюватися з подіями на Кубані тощо.

«Досить годувати москву!»

Історія Кубані ХХ століття — це історія етноциду чималої частини українського народу, який за часів срср було зросійщено і який досі зросійщують, називаючи місцеве козацтво «російським», а кубанську українську мову — «балачкою», «южним діалєктом рускава язика», проголошуючи Кубань невід’ємною історичною частиною росії. Тими самими репресивними методами з арсеналу російської тоталітарної системи нині знищують українську етнічність не тільки на окупованих територіях сходу та півдня України, а й у самій російській федерації.

І тому не дивно, що на Форумі вільних народів постросії, що відбувся 31 січня 2023 року у Брюсселі в будівлі Європарламенту, представники ініціативних груп п’яти регіонів росії, зокрема Кубані (Краснодарський край), заявили про своє прагнення розпочати процес відокремлення й віддалення від москви та анонсували проведення онлайн-референдумів за незалежність регіонів від рф. Основними гаслами цих референдумів проголошено такі: «Досить годувати москву!», «Досить вмирати за кремль!», «Голосуй за Незалежність своєї республіки! Обирай щасливе майбутнє для себе і своїх дітей!» Символічно, що початок проведення онлайн-референдумів заплановано на 16 лютого.

Ось витяг з документа, що зберігається в Центральному державному архіві громадських об’єднань та україніки (авторську стилістику, орфографію та пунктуацію збережено).

Витяг з відозви «Брати кубанці» Комітету визволення Кубані, 1920-ті роки:

«Були ми колись вільними козаками, та прийшла лиха година, і поневолила нас Росія.

<…> І от маємо, що вже дев’ятий рік Кубань наша, що-дня слізами, кров’ю умивається; дев’ятий рік грабують і обдирають її московські большевики, діти ж її одні страждають на чужині, а другі знову охороняють Росію, тільки вже не царську, а комісарську.

Та всьому на світі буває кінець. Прийшов він був для царської Росії, наближається й для комісарської.

І от ті, кому і досі сниться «маліновий звон» московських дзвонів, лаштуються знову — це вже втретє, забити нам памороки. Нізов почувають, що большевики ось-ось пощезнуть, то й клопочуться, бо хто ж їм буде Україну, Дагестан, Грузію та Туркестан замиряти, та «єдиную-неділимую» знову будувати?

Та не даймося хоч на цей раз, брати козаки, щоб нас піддурили, завели! Подалі від росіян, які б вони не були — чи білі, чи чорні, чи червоні! Всі вони однакові, тільки про те й думають, як би ще раз запрягти нас у московське ярмо. Та нам з ними не по дорозі. Їм потрібна стара тюрма народів, а нам — Вільна Незалежна Кубань.

Отже, єднаймося не з росіянами, а між собою та з тими народами, краями, котрі, як і ми, ще стогнуть під ярмом московським та чекають тільки того часу, коли можна буде скинути його.

Геть усяку московську владу!

Хай живе Вільна Незалежна Кубань!»