Кілька років тому ми, випускники дрогобицької середньої тоді політехнічної школи № 5 імені Героя Радянського Союзу Григорія Геврика, зібралися на 40-річний випускний ювілей. Ще при вході до рідної школи вразило два моменти: безладно добудований корпус, хоч дітей тут навчається менше, ніж у наш час, і пам’ятник солдатові, який чесно і мужньо виконав свій військовий обов’язок, на купі сміття біля обдертого залізного вагончика. Буяв травень, ми потрапили на останній дзвінок у школі. Очі вперлися у знайомий паркет актового залу, який на такі дати виблискував, а тепер був сірий і заяложений, занедбаний, як і той пам’ятник землякові, біля якого ми саджали квіти. Заради справедливості скажу: завучем з виховної роботи тут була випускниця п’ятої школи, наша ровесниця, що вчилася в паралельному зі мною класі на трійки.

Не пам’ятаю, чи бігала вона разом з нами «до Геврички», мами Григорія, що жила на сусідній вулиці його імені, для допомоги в господарстві, але ми дуже гордилися тим, що нашу загородівську — не елітну школу — названо ім’ям не якогось далекого Героя, а хлопця із сусідньої вулиці. Він вчився у нашій школі. А наші батьки казали: як Гевричка виховала такого хлопця, то й ми не гірші.

Не всім, щоправда, вдавалося, та й не кожному з наших бандерівських територій у ті часи присвоювали Героя. Ми знали, що захищаючи побратимів по зброї, як тепер кажуть, від нацистської атаки, Григорій у нерівному бою закрив власним тілом кулемет. Не так багато у світі народжується відчайдухів, але кожен, хто має щось святе в душі, не може не шанувати подвигу простого солдата війни.

Коли мені надали слово, точніше, я сама зголосилася, то спробувала переконати, що має значення все: від блискучого паркету під ногами у школі до клумби біля пам’ятника славному випускникові. Не відчула, що ці слова лягли у зорану ниву. Коли наполягла на особистій зустрічі з директором, він тепер, до речі, обіймає ще вищу посаду в освітянській галузі, розмовляв поспіхом, неохоче: на його столі засихали канапки. Твердо відповів: «Навіщо стільки пам’ятників, достатньо того, що наприкінці вулиці». — «Але ж він тут, у нашій школі, вчився».

Колись у цих коридорах був стенд поколінь медалістів, відомих випускників, знаних учителів. Я принесла в подарунок школі ексклюзивне видання «Слова о полку Ігоревім». Та це було так недоречно і старомодно. Може, і його викинуть у макулатуру?

Молодий таксист доводив мені, що, певно, Григорій Геврик не такий уже й Герой, треба все довести і перевірити. А навіщо? Може, треба вірити в себе, своїх Героїв, берегти надбання поколінь, щоб держава була міцною. Вона не з’являється на смітнику історії. На всіх її етапах були трієчники, які рвалися до влади, виховання, посади розглядали як тимчасовий майданчик для дряпання вгору по кар’єрній драбині. Головне, щоб система не давала їм найбільших шансів на соціальний успіх і неуспіх суспільства.

Я відчула себе, свого батька і діда — учасників війни — викинутими на те сміття біля нашої школи. Річ однак навіть не в моєму з цього приводу смуткові, а в тому, що нові покоління можуть вирости тимчасовиками, без непростої історії, що спонукує до роздумів і толерантності як засад демократії. У власній державі кожен має відчувати вартісність сумління і себе причетним до дня вчорашнього й сьогоднішнього. Відчувати свої перемоги в одній спільній великій на користь держави і народу. 

Ольга ЛОБАРЧУК
для «Урядового кур’єра»