Поезію шанованого ювіляра, до  якого днями  прийшов вісімдесятий день народження, Олесь Гончар колись означив лаконічно, обсягово і влучно: «Твори Бориса Олійника вже витримали суворий іспит часом, і вони, без сумніву, принесуть читачеві радість активного співпереживання. Перед нами поет мислячий, гострий, глибокий, чия творчість нині стає поряд з тими художніми цінностями, що їх подарували своєму народові найталановитіші співці України».

А  щемні відгуки про його вірші сльозинками збігають по лицях стількох жінок  щоразу, коли долинають із репродуктора в усі куточки України пісні про Матір на його слова — планетарні й водночас немов про кожну з них особисто. Не всі вони знають ім’я автора і те, що рецензії їхніх сердець збігаються з високою оцінкою комітету з Шевченківської премії, якою Бориса Олійника нагороджено 1983 року за поетичну збірку саме материнської тематики — «Сива ластівка».

Та особистість Бориса Олійника знаменують не лише творчі здобутки, а й гідні поваги рядки-вчинки із його книги буття. Згадаймо лише деякі з них. Це він у травні 1986-го першим із письменників прибув до радіаційної Прип’яті, щоб вести звідти телерепортажі на весь Радянський Союз. Це він першим озвучив 1988 року на ХІХ Всесоюзній партконференції заборонену тоді тему Голодомору в Україні, закликавши: «Створимо Білу книгу про чорні діла Голоду 1932—1933-х років і назвемо поіменно всіх жертв і катів». Це він майже єдиний із колег по перу проголосував проти виключення зі спілки письменників Івана Дзюби. І мав право пишатися: «За мого десятилітнього партійного секретарювання у спілці письменників України жодного письменника не заарештували, не виключили з лав КПРС». Це і завдяки йому не з’явилися атомні станції в Чигирині й Криму, промвузол поблизу Тарасової гори в Каневі… А свої пріоритети Борис Олійник якось визначив так: «Насамперед я українець, потім — депутат, потім — комуніст».

— Борисе Іллічу, хочу потиснути вам руку зокрема за те, що не долучилися у Верховній Раді до народних депутатів, котрі позбавили нас графи «національність» у паспорті, єдиний із фракції комуністів виступили проти цього. Та ознака невід’ємна для особистості людини, як і її ім’я. Та ми стаємо перекотиполем і насамперед у тумані невідомості про своїх предків. Ім’я вашого прадіда Іллі передалося вашому батькові й синові.  За що так шанований він у роду?Поет Борис ОЛІЙНИК

— Прадіда майже не знаю. Казали, був розбитним, по-моєму, бондарював. Зять його, мій дід Іван Павлович Голубничий, теж свого часу працював бондарем.

У нашому селі Зачепилівка моя баба Катерина Іллівна походила з кутка Маньківка, де здебільшого жив люд майстровий, вони не з кріпаків. Виробляли ходи для возів у ходовій майстерні в Санжарах, меблі — в майстерні імені Халтуріна.

А куток Кладбищівка населяла переважно  біднота. Звідти моя мати. Найстарша з дітей, вона допомагала батькам по господарству, щоб змогли закінчити школу сестра й брати. А її навчив читати й писати мій батько, коли закохався в неї, там були такі поговірки, що, мовляв, грамотний чоловік Ілля Голубничий узяв собі нерівню. Оженившись, він перейшов на прізвище дружини, став Олійником.

— Цікаво, чому?

— Видно, розійшовся за характером і поглядами з батьком, який перед революцією якийсь час служив у магазині прикажчиком, не хотів, мабуть, щоб це псувало йому, комуністові, пролетарську біографію. 

— Через це Україна має тепер поета Бориса Олійника, а не Бориса Голубничого… А ви досліджували свій родовід в архівах?

— Ні, якось не вистачало часу.

— У чому особлива Марфа Никанорівна, ваша ненька, яка надихала вас на прекрасні оди материнству?

— Вона була такою безвідмовною в роботі. Наше село Зачепилівка — за кілька кілометрів від райцентру, а до колгоспного поля мати долала пішки 7 кілометрів. І там у бригаді й ночувала в жнива. Доброю була душею, світлою особистістю. У неї не було чого ховати від інших — усе на видноті.

— Знаменитий у зарубіжжі український диригент Кирило Карабиць на одному з телеканалів нещодавно зазначив, що незалежно від того, пасеш ти все життя корів у глухому селі чи виступаєш на найпрестижніших сценах світу, свого часу усвідомлюєш: «Глибше сприймаються маленькі прості речі, не помітні загалу, і саме вони закарбовуються в душі, в пам’яті, а не слава в Нью-Йорку чи Будапешті». Ви для мене, Борисе Іллічу, своєрідний олігарх: якщо підсумувати усі наклади понад півсотні ваших книжок і книжок та публікацій про вашу творчість, згадати ваші найвищі посади, звання і відзнаки тощо. Здається, все, чого можна було досягнути в житті, вас не обминуло. А що вважаєте своїми простими маленькими речами, про які говорив Кирило Карабиць, може, дорожчими й ціннішими, ніж найгучніші нагороди й статуси?

— Добре знаю Кирила, ми з його батьком Іваном Карабицем, який на мої слова і пісні ораторію написав, дружили. Хлопець має абсолютний резон. Я не став грошовитим, хоч і часто видавався. Письменники в нас багатими не бувають.

— Згідно із «У поета гроші завелись?»

— Для мене найвище й найважливіше — це зокрема мої друзі, пам’ять про батька й матір. Нас застала війна в Західній Україні, куди батька послали в 1939-му редакторувати в районній газеті на Тернопільщині. Звідти ми добиралися додому. Батьків попередник у районці на Полтавщині вже воював, тож він його заступив. Згодом зв’язав шрифти, заховав їх у сухий колодязь і попрямував у Санжари, щоб домовитися про евакуацію мене й матері, а самому вирушити на фронт. Хоч і мав контрактуру правої руки — привалило в шахті, куди тікав ще в юності, тому й писав лівою.  Та як пішов, то й досі лежить під Харковом, із 1943-го.

А ми упросилися в останню військову автоколону, яка відступала, бо нас лякали, що сім’ї комуністів окупанти розстрілюватимуть. В околицях Чутового німці взяли цю автоколону в полон, оточивши її вночі танками.  Нас спочатку не помітили. А потім здоровенний офіцер підійшов до кабіни, де ми сиділи. Мати була в так званому польському костюмі, купленому на Тернопільщині: темно-синій жакет і така сама спідниця. Офіцер до неї: «О, комісар!»  Мати: «Та де там, ось паспорт!» А я був білявим, таке собі хлоп’я німецького типу. Він глянув на мене і махнув рукою: «Weg!» Тобто геть з очей! І ми заспішили додому.

За кілометр від ліска, де потрапили в полон, — поле, вибита кавалерія наша лежить: хто під конем, хто на коні. Німець показує, щоб не зупинялися. Ще через кілька кілометрів — акуратні хрестики на могилках, каски. Після бою німці своїх поховали. А нашим не було коли — вони ж відступали.

«А ми вас уже й поховали!» — зустріла вдома баба Химка. За кілька хвилин — на порозі офіцер і денщик, збирали собі по хатах провізію: «Млеко, яйка!» Баба Химка розвела руки: «Нічого немає, діти». Денщик шасть рукою до мисника — і виймає звідти яйце. А це що? — показує. Баба: «Їй-Богу, не знала, та бери, щоб ти вдавився!» Той кладе яйце — і по ній батогом. Баба підстрибує, а він б’є і регоче. Знав нашу мову. Мати потім до баби Химки: «Ви своїм язиком доведете нас до загибелі!». А вона дивується: «Та перестань, ну що я такого сказала». Отакою була колоритною. Баба Катерина — та стримана, бо ж мати комуніста. А баба Химка і нашу владу лаяла, і німців.

— У вашої дружини Тамари Василівни козацьке прізвище — Вертипорох. Вона звідкіля?

— Із Кавказу, з Мінеральних Вод. Там багато українців, з них і її батько. Але по мамі вона росіянка — Жукова.

— А з українців, що опинилися в Ставропольському краї, — Михайло Горбачов. За два роки в його близькому оточенні в Кремлі ви розпізнали, що «за благородними словами може ховатися нікчемна особистість із темними помислами» й назвали батька перебудови «князем тьми».

— Цей українець, у якого прадід був кобзарем, переграв сам себе. «Что ты все время ко мне со своєй незалежалостью?» — казав він мені. Я нагадував: «Михаил Сергеевич, сколько вас учить: «незалежність!» І чув: «Ну ладно, пусть будет так, я тоже из хохлов». — «Ну, а я з українців»...

— У вашому давньому вірші «Ми знаєм, для чого жить» є рядки: «А знаєте, він би з радістю помріяв у тихих заростях, ніж мертвим обняти парості й в очах перекреслить світ. Але зрозумійте, — нікому! Без нього одного, — нікому! Коли б він не йшов на ворога — для чого ж тоді і жить!» Ці слова ніби написані сьогодні про наших мужніх воїнів, яких теж об’єднує оте «хто ж, як не ми?» По-справжньому відчувся в країні патріотизм саме завдяки цим людям, для яких прапор — не просто шматок тканини. А наймолодші з них, ще майже діти, прощалися з матерями: «Пробач, я люблю тебе, але Україна мені ще дорожча», і не шкодували  за неї життя… Вас вражають ці чоловіки, їхній героїзм?

— Так, безперечно. Тут питань немає. Українці — відважні воїни.

— А якщо згадати український народ упродовж усієї нашої історії, то за який її період ви найбільше його поважаєте?

— За Хмельниччини й Гайдамаччини, де він показав себе, хто він є, що самодостатній, а не приліплений до когось.

— Коли були гідними українського народу його очільники?

— Богдан Хмельницький мав авторитет у народі, Іван Богун, Іван Сірко. Цих могутніх витязів визнавав закордон. Богун, добрий артилерист, брав участь у французько-іспанській війні.

Козаків шанували у світі як доблесних воїнів. Коли вони потрапляли в оточення, з їхніх бойових колон виходив на прю дяк. Закочував рясу, а під нею — шабля. І тоді турки розступалися, пропускали супротивника, бо знали, що на одного загиблого козака припаде десятеро з їхніх рядів. Причому ця відвага наших предків — ще від скіфів.

— «Для мене найважливіше — не погрішити супроти своєї совісті, сумління і честі. Ця тріада для мене уособлюється в Україні. Не збираюся когось учити. Хочу лише молодшим  нагадати древнє як світ: хто зрадив чи відступився один раз, той зрадить і вдруге, і втретє… і далі за текстом Святого Писання»…  У цьому кодексі вашого життя зрада — найбільший гріх?

— Зрада ніколи не прощається. Рано чи пізно небеса відреагують.

— Які стосунки з небесами  у вас?

— Вірю в Першоначало.

— Ви Його відчували в чомусь на собі?

— Єдине, що пам’ятаю з дитинства, — як одного разу з’явився в хаті чоловік у блакитному, в накидці, і схилився наді мною. Така світлість від нього випромінювалась... Я розказав сон бабі Химці, а вона: «То приходив до тебе Бог».

Людмила ЯНОВСЬКА
для «Урядового кур’єра»

ДОСЬЄ «УК»

Борис ОЛІЙНИК. Народився 22 жовтня 1935 року в селі Зачепилівка на Полтавщині.  Закінчив факультет журналістики Київського держуніверситету імені Тараса Шевченка. Працював у газеті «Молодь України», журналах «Ранок», «Дніпро», «Вітчизна». Письменник, автор понад 50 книжок. Його обирали секретарем правління спілки письменників України і спілки письменників СРСР, народним депутатом кількох скликань до Верховної Ради України і Верховної Ради СРСР. Удостоєний багатьох літературних і державних нагород. Очолює Комітет з Національної премії імені Тараса Шевченка. Голова Українського фонду культури, академік НАНУ, Герой України.