Із ним ми зустрілися у приміщенні спілки Всеукраїнського об’єднання учасників бойових дій та волонтерів АТО.  У сусідній кімнаті проводили збори представники афганців. Наша земля до глибин пахне хлібом, однак складається так, що чи не в кожного покоління земляків «своя вій­на». За останні 100 років українці брали участь у п’яти війнах. Це надзвичайно велике навантаження для нації. Але Батьківщину треба захищати, і нині наші добровольці й професійні військові демонструють світу, що козацькому роду нема переводу.

Учасники антитерористичної операції — люди працездатного віку. Повернувшись із війни, вони заліковують рани, фізичні та психологічні, і залишаються годувальниками своїх родин. В Ігоря Шепітка «Урядовий кур’єр» поцікавився, як складається його мирне життя.

Учасник бойових дій у складі Сил спеціальних операцій Ігор Шепітко. Фото надане автором

 — Ігорю Валентиновичу, ви родом із села, а тепер живете у Він­ниці, маєте свою справу. Самі проклали стежку?

— У 1996 році закінчив факультет фізичного виховання Вінницького педагогічного університету і працював тренером у культурно-спортивному комплексі «Маяк». Режим роботи був таким, що я мав багато вільного часу — три дні на тиждень, тому паралельно почав займатися бізнесом. Тоді з друзями ми відкрили перший у Вінниці магазин спортивного харчування, де торгували і тренажерами, спортивним одягом. Розвивалися швидко. Потім пішов в автомобільний бізнес: починав з того, що сам на ринку продавав запчастини, мастильні матеріали тощо. Були підйоми, спади, було, що втрачав усе до нуля. Утім, 10 років перед АТО робота була стабільною, що дало змогу найняти працівників.

Водночас займався тренерською роботою. Спочатку ми самі організовували змагання з бодибілдингу, а коли утворилася обласна федерації з цього виду спорту, мені запропонували роботу в ній тренером на громадських засадах. Із радістю погодився, бо з дитинства люблю спорт. З вихованцями виїжджали на змагання і збори. Потім став тренером молодіжної збірної України з бодибілдингу. З 2009 року брав участь у змаганнях за кордоном — як тренер і суддя. Коли пішов в АТО, ці посади за мною зберегли. А коли повернувся, у федерації додатково надали посаду голови дисциплінарного комітету та обрали президентом Вінницької обласної федерації бодибілдингу.

 — Тож здоровий спосіб життя, який сповідуєте, сприяв  поверненню до звичних справ?

— Є давнє правильне прислів’я: у здоровому тілі — здоровий дух. Я і в АТО тренувався. Хлопці привезли штангу й гантелі, я зробив турнік, лавку для жиму тощо. Займалися з хлопцями постійно. Мій старший 54-річний брат Роман, який очолював наш загін, теж із задоволенням тренувався. Звичайно, з тими військовими завданнями, які виконувала наша група, м’язову масу особливо не набрати. Навантаження були неабиякі. На час мобілізації я важив 113 кілограмів, а коли йшов додому — 87. Хлопці теж багато ваги скинули.

 — Пішли на війну добровільно?

— Після Майдану, коли почалася мобілізація, кілька нас, хто раніше служив у спецназі колишнього СРСР, зверталися до військкоматів, але нам сказали, що таких спеціальностей не треба. Хоч переконаний, що і тоді було треба. Коли ми вже проходили медичний огляд, з дому повідомили, що мені прийшла повістка. Ми мобілізувалися у 3-й полк спеціального призначення. В АТО наша група була трохи більш як рік. Усі повернулися.

Тож мій брат мобілізувався добровільно, я фактично теж. Прагнення захищати Україну дуже велике. Половина молодших хлопців із нашої групи  невдовзі після повернення  додому уклали контракт на військову службу в Силах спеціальних операцій (ССО). Вони перебувають в одному з полків на мирній території, але подали рапорт, щоб їх відправили в АТО.

 — Коли вернулися додому, бізнес зберігся?

— Він діяв, однак почав потроху згортатися. Ні, хлопці, які працюють у мене, своє діло знають. Але вони не могли приймати рішення, бо це відповідальність за чужі гроші. А щоб бути на плаву, треба своєчасно ухвалювати рішення. Наприклад, сьогодні отримали партію  товару за певною ціною, завтра ринок змінився — ціни впали, наш товар вже надто дорогий і, може, його треба терміново продати навіть у збиток і вкласти гроші в ходовий товар. Без прийняття своєчасного рішення товарообіг почав падати, і мені треба було півроку, щоб усе знову налаштувати.

 — Торгівля запасними частинами, мабуть, справа перспективна, адже кількість автомобілів збільшується.

— Якщо навіть пиріжки пекти, можна мати перспективу. І можна найкращі напрями завалити.  Усе залежить від того, як працювати. На життя мені вистачає, працівники зарплату отримують гідну.

 —  Може, у вас працюють ті, хто був в АТО?

— Це мій заступник Ігор Грицюк. Ми ровесники — нам по 45, разом навчалися в університеті. Працює у мене з 2003 року. Він першої хвилі мобілізації, яка була у березні 2014-го. Рівно рік був в АТО. А коли повернувся, то разом з дружиною народив ще одного сина. Молодці! Це мій кум, я хрестив його старшого сина Богдана, якому в березні цього року виповниться 18.

 — Вважаєте, правильно вчинили, що свого часу поклалися на себе і започаткували власну справу? Це не кожен може.

— Що не кожен — це правда. Я за характером такий, що мені важко працювати на когось. Ні, не у фінансовому плані: мені важко бути підлеглим. Особливо якщо начальник самодур. Я працював тренером і був дуже непокірливим, з начальством виникали проблеми, але за 12 років не змогли мене звільнити, тому що я був популярним: до мене ходило тренуватися багато людей. У 2006 році я з власної ініціативи залишив роботу тренером і повністю зайнявся бізнесом.

 — Квартиру вам держава дала?

— Сам придбав. Брав кредит, виплачував. У 2008 році, коли курс долара стрімко зріс, а частина кредиту на квартиру була у цій валюті, потрапив у скрутне становище. Доларовий кредит віддавав кілька років. Бізнес потребує грошей. А в мене не було звідки їх брати —  я ж не бандит. Тому брав кредити в різних банках, повертав, брав ще, розвивався. Це постійний ризик, але в мене гарна кредитна історія. Ніколи жодного банку не обманув — усе виплачував.

 — Людям після АТО важко працевлаштуватися?

— Думаю, що важко. А взагалі робота є. Мені складно однозначно відповісти на це запитання. Скажу як роботодавець. Тривалий час не можу знайти продавця в кіоск на ринку. Початкова заробітна плата — 7  тисяч гривень, плюс відсоток з реалізації товару. Робочий день з 9.00 до 16.00, субота і неділя вихідні. Двоє хлопців, які ніде не працювали, цікавилися, але зрештою сказали, що в металевому кіоску на ринку не стоятимуть.

Тут є проблема. Хто роботящий, той вже у Польщі на заробітках, бо там оплата достойніша, а хто ледачий, то хоче нічого не робити і гроші добрі мати. Думаю, що робота є. Питання в тому, чи хочуть працювати.

АТО пройшло багато людей. Вони різні. Наш загін дислокувався на передовій. У вільний від виконання військових завдань час ми тренувалися, вдосконалювали свою військову підготовку, адже за роки після строкової служби багато забулося. А в сусідньому підрозділі були такі, які не хотіли вдосконалюватися.  Нам одного прислали, то ми його назад відправили.

 — Ігорю Валентиновичу, коли вертаєшся додому, що відчуваєш у перші дні? Може, щось порадите тим, хто приходить після випробувань бойовими діями?

 — По-перше, в мирні дні дуже не вистачає адреналіну. Там, на передовій, він скрізь. Навіть якщо їдеш на машині між якимись населеними пунктами, спочатку дуже боїшся, адже можна потрапити в засаду, на фугас тощо. Потім до цього звикаєш, і ніби вже герой. Однак адреналін  все одно є. Прибувши сюди, стикаєшся з тим, що адреналіну  вже немає, і відчуваєш дискомфорт.

По-друге, там ти затребуваний, до тебе прикована увага суспільства. А тут ідеш, і на тебе не звертають уваги. Це нормально, бо в кожного власні справи. Люди не дивляться на тебе як на героя, часто про тебе просто не знають. А це вже починає трохи ображати, бо ж «я там воював, я там мерз, я там мок, а ви тут…» Таке життя, і треба до цих змін нормально ставитися.

Маємо розуміти, що з війни вертаються люди із психічними травмами. Бачити трупи — це одне, а якщо втратив товариша, друга — це серйозна травма. Знову-таки, до цього слід  психологічно готувати ще перед відправленням на передову. В учебці спецназу ГРУ колись навчали, що ворога не треба ненавидіти, бо ненависть затьмарює розум. Переконували, що до війни слід ставитися як до роботи, нехай жахливої, нелюдської, але роботи. Тож повернувшись додому, скажи собі: «Я прийшов, форму зняв. Забув». Хто такий тумблер перемкнув, у того все гаразд. Хто не може — починаються проблеми. А якщо в сім’ї ще якісь негаразди чи з роботою складається погано, починається всяке. Якщо  відчуваються такі проблеми і сам не можеш упоратися, необхідно звернутися до психолога. Він пояснить, як треба мислити.

Є прислів’я, що під лежачий камінь вода не тече. Якщо  працевлаштуватися не вдалося в одному місці, треба шукати у другому, третьому і так далі. Обов’язково вийде.

ДОСЬЄ "УК"

Ігор ШЕПІТКО. Народився 1972 року в селі Вербка на Вінниччині. Строкову службу проходив у спецназі. У 1996 році закінчив Вінницький національний педагогічний університет, за спеціальністю вчитель фізичного виховання. 12 років працював тренером у КСК «Маяк» міста Вінниці. З 2006 року — приватний підприємець.
Із травня 2015 року по вересень 2016-го брав участь в АТО в підрозділі Сил спеціальних операцій.
Тренер молодіжної збірної України з бодибілдингу, президент Вінницької обласної федерації бодибілдингу.
Виховує двох синів.

Олег ЧЕБАН,
«Урядовий кур’єр»