Наше знайомство в купе розпочалося з вірша, в якому йшлося про розлуку з  рідними, кров і війну. Та закінчувався він оптимістичною вірою в те, що повернення до рідного міста неминуче. Щоб жити і любити… 

Про таких, як Елла Даниліна, кажуть: «Вчителька від Бога!» І це в Українську можуть підтвердити не лише колеги, а й діти. Фото надав автор

— Хороший вірш. Чесні, відверті, щемливі рядки. Так може написати лише дитина, — сказав я нарешті після паузи. — Автор, гадаю, одна з ваших вихованок?

— Так, — учителька трудового навчання, технологій та мистецтва школи №13 з маленького містечка Українськ Донецької області Елла Даниліна теж перервала паузу. — У жовтні 2014 року в нашій школі у 8 класі навчалася дівчинка, яка тимчасово переїхала в Українськ із Донецька. Мені потрапив до рук її зошит, в якому лежав аркуш. Красивим почерком на ньому було написано «Мы вернемся в Донецк». Де сьогодні ця дитина, не знаю. Але переконана, що з неї виросла хороша людина...

З династії вчителів

До Покровська залишалося  їхати ще хвилин 30—40. Елла Миколаївна поверталася додому з Києва, де брала участь у церемонії нагородження премією Global Teacher Prize Ukraine кращого вчителя 2021 року. До речі, ним став майже земляк пані Даниліної уродженець Луганської області вчитель української мови та літератури  Артур Пройдаков. 

— Я вже третій рік беру участь у конкурсі, — ділилася враженнями від поїздки до столиці Елла Миколаївна, — але найбільшим (поки що!) досягненням було місце в ТОП-50 кращих вчителів України. У номінації «Вчитель прифронтової зони» потрапила до десяти найкращих. Їду з подругою, яка теж працює вчителькою, але в Кураховому. Нам на десять прифронтових шкіл надали 300 тисяч гривень призових...

Так і познайомилися. Елла Даниліна народилася в Донецьку. З цим містом у неї пов’язані найкращі дитячі, юнацькі спогади. Бабуся дівчинки була вчителькою початкових класів і все життя пропрацювала в одній з місцевих  шкіл. А мама  викладала біологію та хімію вже в школі міста Українська, в якій сьогодні працює Елла Миколаївна. 

— Ми з моєю молодшою сестрою (вона теж вчителька) виросли фактично у школі, — жінка ожила, — бо мама була фанатично віддана своїй професії, дуже багато часу проводила в класах. Була, як кажуть, вчителькою від Бога: завжди займалася самоосвітою, шукала цікаві форми й методи роботи, усі інновації, які з’являлись на той час. Усе нове, прогресивне швидко опановувала та втілювала  на своїх уроках,  закохуючи учнів у біологію та хімію. Я пригадую, як ми всією родиною вечорами допомагали їй робити перфокартки, відмочували старі фотоплівки, а потім тато малював тушшю на них будову квітки або скелет. Звичайно, нашими улюбленими іграми з сестрою були ігри в школу: ми вирізали учнів з паперу, заводили маленькі зошити, перевіряли їх, проводили уроки. 

До речі, Українську школу №13 відкрили в 1973 році. Елла Даниліна пішла тоді в перший клас. У 1985-му прийшла сюди на роботу вже молодою вчителькою. Звісно, з вибором професії проблем не було. А тут ще й випадково зустріла свою колишню класну керівницю Марію Бердник, подругу матусі, яка на той час  переїхала до Красноармійська (нині Покровськ) і працювала викладачем математики в місцевому педагогічному училищі, де готували вчителів трудового навчання. 

— Пригадую, як пані Марія агітувала мою матусю та мене вступати до їхнього навчального закладу, запевняючи, що в них дуже гарно й училище має чудову базу, де я зможу професійно навчитися готувати, шити, в’язати тощо. І таки вмовила. Я склала іспити, і в 1981 році стала студенткою Красноармійського педагогічного училища  відділення «Трудове навчання та креслення». 

І яким же було моє здивування та розчарування, коли у вересні того самого року з’ясувалося, що трудове навчання інтегрується з кресленням, яке я терпіти не могла в школі. Щоправда, наприкінці мого навчання в училищі цей предмет став найулюбленішим. Закінчила навчальний заклад  з червоним дипломом. Повернутися в рідну школу вчителем теж допоміг випадок: на пенсію пішла моя вчителька трудового навчання. Не роздумуючи (а тут ще й у мами почалися проблеми зі здоров’ям), я повернулася додому й стала працювати у своїй школі. 

Випробування долі

Слухав розповідь Елли Миколаївни і разом з нею переживав її життя: слова жінки звучали в купе то радісно, то журно. У 1995 році в автокатастрофі загинув чоловік пані Диниліної, залишивши її з двома маленькими дітьми. Важкі 90-ті з тотальним безгрошів’ям, небажанням жити, постійні нервові зриви... Колеги закликали «взяти себе в руки — у тебе ж діти», але нічого не допомагало. Жінка зізналася, що майже рік не могла себе опанувати.

— Та все-таки школа, власні діти та учні повернули до життя. Я бачила, що потрібна їм, тож спробувала затамувати біль роботою: класного керівника, а також  додатковим навантаженням у вигляді шиття, контрольних із креслення. Відверті розмови з учнями, спільні походи, поїздки, класні години — усе це поступово почало повертати мене в професію. Я вчилася, вдосконалювала професійні навички, бо відстала за той чорний рік. На цьому шляху мені зустрічались фахівці своєї справи (з нашого методичного кабінету, колеги з області та України, з Донецького інституту ППО), за що всім їм низький уклін та велика подяка. Відтак першою, хто почав працювати за методом проєктів на уроках трудового навчання у нашому районі, була я зі своїми учнями. Брали участь у професійних конкурсах різного рівня, які загартовували, збагачували досвідом. У 40 років вступила до Слов’янського державного педагогічного університету, закінчивши в ньому магістратуру. 

Згодом стала заступником директора з НВР. Відтоді 13-та в Українську працювала за різними проєктами: в ній відновили роботу наукового товариства старшокласників, створили школу розвитку молодшого школяра «Всезнамус», в яких учні брали участь в різноманітних конкурсах, олімпіадах, захищали наукові роботи. 

Війна зупинилася в 30-ти кілометрах

Усе ніби почало налагоджуватися, але тут прийшов 2014 рік. Зі смертями, скаліченими долями, біженцями. Українськ, що в 45 кілометрах від Донецька, дізнався про війну не з книжок чи фільмів, не з розповідей, а з реальності. 

— Страх, відчай, нерозуміння, що це, навіщо, звідкіля взялося в ХХІ столітті, чому мій рідний Донецьк став чужим (я й досі не можу поїхати туди на могилки до бабусі з дідусем), чому від мене віддалилися мої рідні, мої діти, мої друзі, які там живуть і працюють, чому в новинах почали показувати, як руйнують вулиці, будинки, в які ти закохана до нестями, — Елла Миколаївна ховала сльози, дивлячись у вікно нашого купе. — Донька зателефонувала   й кричала з жахом:  «Мамо, нас евакуюють (вона працювала у великому торговельному центрі біля аеропорту)! У місті  затори, я не знаю, як виїду з Донецька, над аеропортом гвинтокрили, з яких стріляють». А я сиділа у своєму шкільному кабінеті й заспокоювала себе: «Та ні, цього не може бути, яка війна, якась маячня». 

А потім були перші танкові колони в Українську, перші звуки градів, що стріляють, та запитання «це прильот чи ні?», зібрані речі в так званий тривожний чемоданчик, ночі без сну та надія, що це скоро закінчиться. Але не закінчувалось, війна все ближче підходила до містечка. Дедалі гучніше її чули вчителі та учні в класах. Усім страшно було від думки, що ховатися від обстрілів нікуди, бо в місті немає жодного бомбосховища. І в школі теж! 

— Ми виводили дітей у шкільні коридори, так звані перекриття, де немає вікон, лягали там на підлогу і... все. Найважче було вгамувати страх, щоб його не бачили перелякані учні, коли ти ведеш урок.  Сконцентрувати думки було важко, бо на уроках постійно думала про рідних (мама на той час лежала вдома паралізована після інсульту). Коли війна наблизилися зовсім близько, багато людей почали виїжджати з Українська. Звісно, діти масово залишали школу. Причому найкращі. Я своїх теж відправила подалі від війни. А сама з чоловіком залишилася доглядати за паралізованою мамою. Уроки готувала на ноутбуці на підлозі у ванній кімнаті (це було найнебезпечніше місце на той час). Страшно втомлювалася, але мусила жити й працювати. 

Для вчителя черговий випуск учнів улюбленого класу — і свято, і смуток. Але пані Даниліна (в центрі) все-таки більше радіє: хороших дітей випускає зі стін школи...

Війна зупинилася за 30 кілометрів від Українська на межі Карлівка—Мар’їнка—Авдіївка. Після 2015 року в місто почали повертатися деякі родини. Елла Миколаївна зі ще більшим завзяттям взялася за свої уроки. Чи не в цьому, вважає, і є щастя вчителя? Заради діточок ти шукаєш цікаві форми та методи роботи, придумуєш нові проєкти, ретельно готуєшся до своїх уроків і знову навчаєшся. 

— Тепер у мене з’явився новий предмет «Мистецтво», бо в зв’язку з виїздом людей із міста та скороченням годин трудового навчання в школі мені не вистачало годин до повної ставки. Тож мені запропонували взяти «Мистецтво». Тепер опановую цей предмет, здається, вдало, бо вже багато моїх старшокласників обирають художньо-естетичний профіль. Ці два предмети дають змогу нам із дітьми створювати цікаві креативні проєкти, інтегруючи між собою технологію та мистецтво — це такий собі політ фантазії з винахідництвом. Тепер уже багато колег радяться, цікавляться моїм досвідом, і я залюбки ділюся всім, чого мене навчила наша невгамовна вчительська професія, так, як це робили мої вчителі, коли я прийшла в школу молодим фахівцем. 

...У Покровську Елла Даниліна побажала мені щасливої дороги і вийшла (я їхав у відрядження до фронтової Авдіївки). Я був задоволений, що відрядження на передову звело мене з цією мужньою жінкою, вчителькою, хорошою людиною. Допоки такі люди живуть на Донбасі, виховують дітей — в України там є майбутнє, й окуповані ще сьогодні Луганська та Донецька області обов’язково повернуться додому. В Україну!