У Тернополі з’явилося ще одне місце, де говоритимуть пам’ять і правда української історії. Це інтерактивний музей бойових побратимів. Його створили самі атовці за сприяння міської ради. Експонатами стали особисті речі й трофеї воїнів.
На відкриття постійно діючої експозиції прийшли добровольці, волонтери, капелани, військовослужбовці. Найцінніші експонати тут — життєві історії самих бійців, які йшли на війну за покликом серця, щоб боронити рідну країну від окупанта.
Нерозважливість заради «Мухи»?
Ініціатором створення музею бойових побратимів стала волонтер Катерина Бойко з позивним «Кобра». Зізнається, псевдо відповідає її характеру — спокійна, але якщо незаслужено щось учинити проти, то слід чекати миттєвої реакції. Про музей думала ще 2014 року під час перебування на передовій. Тоді в грудні вона привезла гуманітарну допомогу в Піски, а додому — дві речі, які нині виставила в музеї. За тубусом гранатомета «Муха» наважилася на території Пісків пройти з побратимом «Фазаном» від однієї позиції до іншої. «Може, цей вчинок і був нерозважливим, а може, й навпаки, — каже. — Бо було незбориме прагнення щось залишити для історії».
Спочатку Катерині Бойко разом з Центром національного виховання «Підкова» вдалося облаштувати невеликий куток пам’яті у приватному музеї старих авто «Ретрокортеж». Згодом з’явилася можливість подбати про створення музею у форматі інтерактивного, бо дуже хотілося, щоб предмети експозиції були у вільному доступі.
До втілення ідеї взявся реабілітаційний центр «Галич», серед контактних робочих груп якого громадська організація «Об’єднання бойових побратимів», очолювана Катериною Бойко. «Галич» у впровадженні такого соціального та національно-патріотичного проекту знайшов підтримку в Тернопільській міськраді, яка надала приміщення в Українському домі «Перемога».
Реабілітаційний центр як ветеранський клуб
Катерина — мати трьох дітей, за фахом юрист. Розповідає, що після перших розстрілів на Майдані прийшла у «Правий сектор» і сказала: «У мене маленькі діти, напевно, важко буде відлучатися на тривалий час з дому, але тут можу принаймні канапки готувати, будь-яку іншу роботу виконувати». Згодом почалася АТО. Стала бійцям допомагати ліками, продуктами, формою, потім зайнялася пораненими.
У вересні 2015 року пані Катерина створила «Об’єднання бойових побратимів», багато його членів тепер на передовій. Переважно організація займається на Тернопіллі добровольцями. Але до неї звертаються й бійці ЗСУ та Нацгвардії по захист і допомогу.
Нині пишуть грантові програми щодо діяльності реабілітаційного центру «Галич». Міськрада надає приміщення, можливо, наприкінці нинішнього року цей проект упровадять. Ідея створення центру належить тернополянину Павлові Міщаку, який півтора року воював у добровольчому підрозділі. Такий заклад він бачить у форматі ветеранського клубу, куди боєць може прийти з родиною, зустрітися з побратимами, попрацювати із психологом, змістовно відпочити.
Допомагає спілкування з фронтовиками
Війна дуже глибоко в душу людини засідає, каже Ігор Войцехівський (позивний «Поляк») із Малого Ходачкова Тернопільського району. «Свого часу проходив різні психологічні тренінги, збагнув, що все це мене не відпустить ніколи, — ділиться він думками. — Допомагає в житті хіба спілкування з фронтовими друзями. Тому й прийшов в «Об’єднання бойових побратимів».
Пан Ігор і Катерина Бойко вдвох взялися за створення музею, проведення тут екскурсій. Доля самого Ігоря сповнена не лише мужності, стійкості, а й доброї чоловічої впертості в досягненні мети. Щиро кажучи, щойно ввійшов до музею, мій погляд одразу впав на металеву каску з написом «Незлий Майдан». З’ясував, що належить цей шолом саме Ігореві Войцехівському. Каже, коли у Києві 2014 року залунали перші снайперські постріли, він з другом Юрком Заблоцьким вирішив: Майдан без них не обійдеться. Поїхали. Там до «активної участі їх не допустили, бо не мали відповідної підготовки», тим більше, що пан Ігор на роботі через недолугість напарника втратив око. Тому рубав дрова, варив кашу, відновлював зруйновані й будував нові барикади, бо в армії служив в інженерно-саперних військах, ходив на патрулювання.
Після початку бойових дій на Донбасі звернувся у військкомат. Коли відмовили, пішов у добровольчий батальйон. Спочатку був на базі тилового забезпечення, та одного разу на кілька днів мав з побратимами поїхати в Піски. Потрапив на спостережний пост, де бійці прикривали дорогу життя до донецького аеропорту. За певний час з’явилися в його підрозділі гармати, став артилеристом. Дослужився до командира гарматного розрахунку. Ігорева поїздка на кілька днів до Пісків затягнулася на чотири місяці. Може, і ще тривала б. Та змушений був повернутися, бо почав сліпнути. Лікарі в Тернополі зір трохи підлікували, але категорично заборонили брати участь у бойових діях.
Розповідає, на війні його душу не лише зігрівали, а й оберігали малюнки синів Максимка та Віталика. Діти передали на фронт батькові пакуночок: кілька шеврончиків із тризубами, українські прапори, лист. На двох аркушах шкільного зошита намалювали на синьо-жовтому прапорі тризуб, а на іншій сторінці — дві руки у синьо-жовтих барвах із власними іменами. «Ще мої сини написали найкращу фразу: «Повертайся живим!» Це мене дуже зворушило», — стверджує атовець. І цей лист у нагрудній кишені доброволець тримав увесь час перебування на фронті. Навіть удома у відпустці щодня з тим дитячим посланням-оберегом ходив.
Що не експонат, то доля бійця
У музеї чути й свист куль, «Градів», і звуки вибухів, і розмови українських воїнів — це на центральній стіні встановили плазмовий телевізор, на якому постійно показують відеоматеріали реальних воєнних подій, життя та побут захисників України. Серед кількасот експонатів — каска з Майдану і лист синів Ігоря Войцехівського. Він також передав танковий шолом, рукавиці, окуляри, обігрівач для рук, трофейну стрічку, частину малюнків, які отримував від українських дітей, зокрема з діаспори. Не міг не представити тубус від снаряда своєї протитанкової гармати «Рапіра».
В експозиції репрезентують чимало світлин українських героїв, їхній одяг, зразки амуніції захисників-добровольців, закривавлену кепку, обгорілий кевларовий бронежилет, бойові мапи, гільзи стрілецької зброї, артилерійських снарядів. Деякі з цих гільз, як і цинкові ящики для набоїв, розмалювали школярі з міста Кременець.
Що не експонат, то доля бійця. Катерина Бойко демонструє хвостовик — осколок від «Граду». Його привіз 21-річний кіборг. Сам він зі Східної України, а такий унікальний трофей подарував коханій з Тернополя. «Це не хизування перед дівчиною, просто ті, хто пройшли фронт, по-особливому сприймають такі речі. Я також радію таким предметам, на які інші, можливо, не звернули б уваги як на подарунок», — зауважує пані Катерина.
Виставили й безпілотник. Торік добровольці привезли цей апарат з Авдіївки. Він виконував бойові завдання, неодноразово зазнавав пошкоджень, його ремонтували і знову запускали. Під час одного з вильотів дрон збили, кілька днів він лежав на нейтральній території. Наші хлопці, знаючи, що в Тернополі формують експозицію, вирішили ризикнути й підібрали його. Таких безпілотників у музеях небагато, бо не завжди вдається забрати їх з поля бою.
Один з останніх експонатів, який привезли за тиждень до відкриття музею з Широкиного, що під Маріуполем, — українсько-російський словник. Книжку датовано 1956 роком, в ній застрягли осколки від міни. Коли торік розгромили Широкинську селищну раду, там було досить багато книжок, які лежали просто неба, вцілілі наші бійці позбирали й передали в книгозбірні.
ПРЯМА МОВА
Леонід БИЦЮРА,
заступник Тернопільського міського голови:
— Прагнули зробити сучасний музей. Щоб створити відвідувачам живу картинку, відчуття присутності в зоні проведення АТО, в бойових діях чи в побутових сценах життя наших бійців. Експонати, зрозуміло, прибуватимуть. Наша мета — створити музей міста Тернополя. В останні три роки в нас з’явилися музеї Революції гідності в школі №18, бойової звитяги — у четвертій, тепер ось відкрили музей бойових побратимів. Ще маємо експозицію, присвячену співпраці нашого міста та Військово-Морського флоту України, у бібліотеці для дорослих №4 діє етноцентр.
Їх треба об’єднати в музей міста Тернополя. Такий заклад бачимо у Старому замку. Тут, до слова, мала б бути і картинна галерея, й церемоніальна зала. Але поки що у старовинній будівлі діє спортшкола. Нині готуємо проект спортивного комплексу, в який переселиться цей заклад.
Водночас подаємо проект на реконструкцію призамкової території у межах Програми транскордонного співробітництва. Польське місто-партнер Тарнобжег спільно з нами подає цей проект у ЄС, у квітні знатимемо результат.
Ми в Google+