Підтягнутим, ставним, з чіпким поглядом, лаконічним у висловах і чітким у діях — саме таким і має бути справжній військовий сучасної формації. Його накази й розпорядження підлеглим завжди стримані й позбавлені грубощів. Тож перше враження від знайомства з Артуром Дяченком було надзвичайно позитивним. Не змінилося воно й пізніше. Лише зміцнювалося переконання в тому, що за такими людьми — міцними тілом і духом, грамотними й вмотивованими — майбутнє нашої армії.

Ще на полігоні в період підготовки 46 оаембр до бойових дій молодий офіцер на кожному заняті з вогневої зі знанням справи керував діями роти, практично допомагав бійцям опановувати іноземну стрілецьку зброю, на пальцях розповідав і кожному показував, як заправляти стрічку з набоями у великокаліберний американський кулемет «Браунінг», як працює затвор і як уникати затримок у стрільбі. Так само докладно, терпляче по кілька разів пояснював нюанси обслуговування й роботи вітчизняних автоматичних гранатометів УАГ-40. Та й хіба лише це…

Техніка на той час була новою для мобілізованих, ні з чим подібним ще кілька років тому наші чоловіки не стикалися. І від уміння командира донести бажане до підлеглих залежали швидкість і якість опанування нею. А в подальшому — й результат її бойового застосування та життя наших бійців.

«Ти маєш бути відданим своїй справі, любити цю роботу, вкладати серце, душу, тіло в підготовку військовослужбовців, — так відверто й просто Артур Дяченко розкрив свою філософію спілкування з людьми. — Бути для них наставником і таким командиром, щоб тебе не боялися, а поважали, йшли за тобою, виконували твої накази».

«Купол» уміє добирати кадри

Своє перше військове звання Артур Дяченко отримав ще в підлітковому віці. Сержантом і заступником командира взводу став під час навчання в Криворізькому військовому ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою. Далі все було за планом, визначеним ще у п’ятнадцять років. На нього чекала Львівська академія сухопутних військ і омріяний факультет Високомобільних десантних військ. Закінчував, щоправда, вже Одеську академію, але то нюанси непередбачуваної військової долі.

А був це 2014 рік, початок відліку нової війни із сусідньою імперією зла. Вітаючи тоді Артура з отриманням лейтенантських погонів, усміхнені й задоволені батьки і гадки не мали, які випробування доведеться пройти синові вже найближчим часом. Та й не лише йому…

Після закінчення академії служив на різних посадах у 80 і 95 десантно-штурмових бригадах. Був командиром взводу снайперів, заступником командира роти з повітряно-десантної підготовки, командував ротою охорони,  оперативним черговим бригади, старшим помічником начальника оперативного відділу бригади.

Із першого дня війни в ДШВ створювали формування для захисту столиці. Легендарний ще за часів АТО/ООС «Купол», до слова, Народний Герой України, запропонував бути в себе в батальйоні командиром роти. Чудово розуміючи, що від пропозицій таких людей не відмовляються, Артур узявся до справи. За три дні зібрали роту! Траплялося, що 60 зі 110 бійців були без шоломів і бронежилетів, згадує Артур. Але були готові виконувати бойові завдання. І вони їх із честю виконали, адже ворога було відкинуто від Києва аж за межі України. Зокрема, на 51 кілометрі Житомирської траси, де за особистої участі Артура було знищено ворожий танк, БМП і понад три десятки окупантів.

За участь у тій далекій уже київській операції офіцера нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Хоч хто тоді думав про ордени? Головне було врятувати країну від російсько-фашистського бліцкригу.

Після повернення «Купол» знову зробив цікаву пропозицію: стати його заступником у батальйоні. Тоді формувалися нові підрозділи 46 окремої аеромобільної бригади. І знову доля вела Артура разом із чудовими людьми, в яких він набував життєвого й військового досвіду.

«Армія — це порядок, повага, сила, дружба, десантне братерство. Останнє найсильніше. Воно стимулює до розвитку, змушує самовдосконалюватися, ставати кращим насамперед в очах підлеглих», — каже Артур. 

Віддячив комбату за довіру

6 серпня 2022 року можна вважати другим днем народження Артура Дяченка. На підготовку плацдарму поблизу Білогірки на Херсонщині його штурмова група у складі розвідвзводу й знайомої по службі там 9 роти вирушила чи не першою у бригаді. Однієї миті пара ворожих танків вивалилася буквально нізвідки й відпрацювали по КСП батальйону. За якихось кілька секунд до того комбат ніби відволікся й втомлено перевів подих. Цієї миті Артур завдяки досі не зрозумілому відчуттю встиг вигукнути, мало не штовхаючи командира у спину: «Стрибай в окоп!» Спитай зараз, мовляв, що то було, — не зможе відповісти. І сам без роздумів стрибнув, прикриваючи собою «Купола». Частка секунди — і вибух снаряда майже над головою.

Нині згадує про той випадок, ніяковіючи й прокручуючи його, ніби кіноплівку у зворотному напрямку. Чи вчинив би так само, закривши комбата й так віддячивши йому за неодноразову довіру? Швидкий пронизливий погляд Артура наче дорікає за недоречність. І за такий сумнів ніяково стає вже самому.

Під час евакуації, як йому сказали пізніше, втратив півтора літра крові. З автоевакуатора його на руках діставав… батько. Олег Валентинович допомагав вивозити поранених і вже знав, що «Орел» — дуже важкий «300». Момент, коли розрізали одяг, а там криваве решето, і батькові очі син не забуде ніколи.

«Тату, Олена вагітна», — встиг прошепотіти Артур, відчуваючи запаморочення й помутніння погляду і що чорна пелена ось-ось застелить очі. І добре, що за мить він уже не бачив розчулених батькових сліз. Олег Валентинович за одну мить уявив себе й дружину в ролі дбайливих дідуся й бабусі. Але на той момент завданням номер один для нього було врятувати сина, якомога швидше доправивши його до шпиталю.

…Напередодні Артурові зателефонувала дружина Олена й поміж іншого натякнула: мовляв, скоро станеш батьком. І тут йому вперше від початку війни стало по-справжньому страшно. Будь-якого іншого разу він би спершу зрадів А тут… Страх був уже не за себе. Та коловорот війни і шок від новини не вибили офіцера з колії. Тож і в секунди бою, коли слід було блискавично приймати вольове рішення, рефлекс військового спрацював першим.

До медичного закладу він із родини потрапив не один. За кілька днів було шпиталізовано й Олену. І лише після того як Артур оклигав і став на ноги, дізнався ще одну новину, цього разу сумну. Постійний стрес із першого дня війни, помножений на переживання за чоловіка після його важкого поранення позбавили Артура надії на перше батьківство.

Артур довго вагався, чи варто виносити цю сумну історію на загал. Та вкотре його рішення було вольовим, як кажуть, офіцерським. Адже люди в усіх куточках країни мають чітко усвідомлювати, що війна — це не лише тут і зараз. Навіть після Перемоги вона даватиметься взнаки фізичними й душевними ранами, болючими нагадуваннями про смерті близьких, сирітством, а найголовніше — ненародженими дітьми. Одвічний ворог намагається позбавити нас найголовнішого — права на життя в майбутньому. 

Хто візьметься сказати, скільки діточок могло народитися, але не народилося тому, що молоді сильні чоловіки загинули на фронті, не залишивши продовження свого роду? А скільки жінок були при надії, та її зруйнували бомбардування, страх, невимовний жах? Ці втрати не піддаються жодному обрахуванню. Вони на десятиліття.

Такі люди скрізь на вагу золота

Старший Дяченко з перших днів рвався на війну, а менший відмовляв: «Ми тут самі розберемося». Та одного разу не втримав. Комбат погодився взяти професійного водія з усіма категоріями — такі люди тут на вагу золота. Певний час батько був водієм заступника комбата, тобто свого сина. 

Олег Валентинович і нині у строю. Артур після виснажливого кількамісячного лікування здобуває знання в Командно-штабному інституті застосування військ (сил) Національного університету оборони України ім. І. Черняховського. Виходить так, що старший прикриває молодшого.

Він небагатослівний, лаконічний у висловах, та за цим жорстким фасадом приховано щохвилинну тривогу за сина й бойових побратимів. Предки мали рацію, визнає він: на війні, як на війні. Тут є все, насамперед братерство згуртованих людей, які почуваються рідними. А про загиблих хлопців розповідає тремтливим голосом мало не зі сльозами на очах.

За період служби зрозумів, що армії бракує грамотних підготовлених командирів, таких, як його син. І дуже пишається ним. Доля розводила і зводила їх неодноразово. Тепер надійшла черга зустрічі. У новому статусі і в нову епоху — нашої спільної Перемоги.

 Юрій МЕДУНИЦЯ,

 

офіцер служби зв’язків з громадськістю 46 оаембр,
для «Урядового кур’єра»