Чи випадкова закономірність, чи закономірна випадковість, але два факти, про які нижче, збіглися в часі. Спершу в своєму архіві знайшов записник студентських років, у якому збереглися розповіді моїх дідуся Трохима та бабусі Марії по маминій лінії.

Перечитав, як у 70-х роках розповідали про своїх батьків, відповідно Дмитра та Василя — про їхню роботу в полі й коморі, виховання синів і доньок, про те, як ті наприкінці ХІХ століття поїхали до Криму по сіль (хоч і не вважали себе чумаками). Повертаючись назад, завернули до однієї гостинної корчми, на радощах відзначили вдалу поїздку (адже до рідної хати залишалося якихось два десятки кілометрів) та й… заснули на чумацькому возі. Добре, що воли трапилися тямовиті: без «водіїв» доставили вантаж і пасажирів до самісінького двору. Ох і «нагоріло» ж потім обом від рідні…

Того ж дня в Сумах проходив міський етап обласного конкурсу «Нехай завжди квітує дерево родинне». Десятки школярів і дошкільнят подали свої роботи, в яких досліджували, кажучи по-науковому, генеалогічне дерево роду. Цікаво було читати рядки юних не тільки про батьків, а й дідусів і бабусь, про далеких родичів — у четвертому, п’ятому і навіть шостому колінах. Виявляється, підростаюче покоління не настільки байдуже, щоб не знати свого родоводу. І це особливо потішило і приємно вразило — такі юнаки і дівчата у повсякденні навряд чи зіб’ються на манівці, вони дорожитимуть одержаними від батьків знаннями, пращури для них завжди слугуватимуть надійним духовним орієнтиром.

А запитаймо самі себе: до якого коліна знаємо власний родовід? Ото ж бо. Заради цікавості зробив експрес-опитування серед десятка своїх знайомих і колег. Картина доволі гнітюча. Лише двоє змогли назвати імена прадідів і прабабусь, решта ж обмежилася двома родинними «щаблями» — батьків і відповідно їхніх батьків. Що це — елементарне незнання? Байдужість? Духовні лінощі? Вочевидь, усе разом. Адже скрізь і завжди звикли мислити масштабними категоріями, дбаючи і вболіваючи про духовні материки і всесвіт. А ось згадати родича у віддаленому часі — не до снаги, мовляв, це ж так просто і дріб’язково.

Однак це не дріб’язок. Саме з таких крапкових знань розпочинається історія родини, населеного пункту, регіону і в підсумку — всієї країни. Складаючи основу духовності українців, кожен родовід виконує маленьку, але надзвичайно важливу роль: є «камінчиком» у величезній історичній мозаїці. Втрачається бодай один із них — картина стає неповною та неповноцінною.

Зовсім не моралізаторство, але духовна сув’язь — неперехідна і вічна цінність будь-якого народу. Згадаймо Тараса Шевченка і його вікопомне «славних прадідів великих правнуки погані». Сказавши так більш як півтора століття тому, Кобзар звучить актуально і сьогодні. Бо чи можна вважати себе славним правнуком, якщо забуваємо про найдорожчих і найближчих родичів? І як тут оминути класичне: хто не знає історії (а родовід — один із її сегментів), у того немає майбутнього.

Тішуся з того, що збереглися записники із розповідями і що в Сумах проходить такий цінний конкурс, що про своїх прародичів знає моя донька — а вона вже представниця п’ятого покоління, — і, хочеться вірити, дізнаються нащадки. Зрештою, колись таки всі станемо «славних прадідів великих» правнуками гідними, совісними і так само славними.