У ранньому середньовіччі у Європі популярними були судові поєдинки. Ідеться не про змагальність процесу, що є звичною нормою для цивілізованого судочинства. Судовий поєдинок — це коли два хлопи виходили один проти одного з палицями чи іншим знаряддям і з’ясовували правду. Хто кого віддухопелив, той і правий. На все, що трапляється, воля Божа, міркували тодішні юристи, тож Господь не дасть перемогти злочинцеві.

Утім, ще в період середньовіччя від такої милої практики все-таки відмовилися. Не те щоб хтось наважився поставити під сумнів справедливість Всевишнього — довелося зважити на чималу кількість випадків, коли з’являлися суто земні докази невинуватості вже страченої за результатом «Божого суду» людини. Тож загалом пристали, що «судова бійка» може з’ясувати хіба те, хто вправніше володіє дубцем чи шаблюкою, — не більше. І тільки занапащені насильством спільноти відкочуються у правосвідомості років на п’ятсот. Іноді ще далі — до первісної дикості. Бо ту безглузду, як на сучасний погляд, процедуру все-таки здійснювали в межах тодішнього правового поля.

До дикості, коли юрба активістів зриває судові засідання з очікуваним «неправильним» результатом, ми вже, по суті, звикли. Чимось новеньким на цьому тлі виявилося повідомлення, що одеський суддя під час суперечки зламав носа активістові. Двома словами перебіг подій був таким.

У Приморському суді Одеси слухали справу про поліцейських містечка Чорноморськ, підозрюваних у тортурах і здирництві. На засіданні були активісти громадської організації «Вільна Одеса». Після засідання, коли суддя спускався сходами, до нього підбіг один з активістів, почалася суперечка, під час якої суддя нібито і вдарив активіста.

І хоч походить ця інформація начебто з авторитетного джерела — прес-служби ГУ Нацполіції в Одеській області, згодом озвучили версії, відмінні від першої й найефектнішої. Голова Приморського райсуду Сергій Кичмаренко запевняє, що на образи активіста не реагував і «фізичного контакту з активістами» в нього не було. Працівники суду, мовляв, і справді втрутилися у ситуацію й «на вулиці в них була штовханина з цими активістами, не більше».

У прес-службі райсуду заявили, що ці активісти ще напередодні конфлікту перешкоджали роботі суду й здійснювали на нього грубий тиск задля рішення в інтересах підозрюваних полісменів. Про те, що з носом щось не так, можна зробити висновок із заяви, поширеної активістами після конфлікту. У ній ідеться вже про те, що Сергій Кичмаренко «публічно дав наказ про завдання тілесних ушкоджень активістам». Тобто сам не бив. А в злочинний наказ цілком могла бути трансформована вимога навести лад у приміщенні суду.

Розставлятимуть крапки над «і» в цій сумнівній справі, звісно, слідчі.

Схоже, однак, на те, що ми знову стали свідками дуже популярного в нас останнім часом сценарію. Мирний протест патріотичної публіки. Потім — знервованість активістів (можна зрозуміти: судді хабарники, гривня падає, Путін насідає). Потім хтось дав комусь ляпаса чи копняка. Якщо не дав — то його можна вигадати.

Чому пішла в народ версія про суддю-забіяку? Чи не тому, що під неї було б зручніше котити шини під суд, ніж під версію про дії, скажімо, охорони? «Наказ про тілесні ушкодження» теж зійде для відозви, але, погодьтеся, суддя, що власними руками нівечить патріота-подвижника, — це значно крутіше. Тут за вдалого збігу обставин і погром можна намолити. Те, що цього разу начебто обійшлося без помітних заворушень, навряд чи має додавати оптимізму. З наявним порядком речей це питання часу.

Трішки тішить реакція людей у соцмережах. Навіть у межах повідомлення, що «суддя зламав ніс активістові», дописувачі переважно ставали на бік... судді. Так, визнавали вони, до роботи судів і суддів є ще багато питань, але відповіддю на них ніяк не може бути сваволя, хай навіть і дуже патріотичних команд. «Спробували б вони поговорити на підвищених тонах із суддею у США!» — апелюють до країни зі взірцевою демократією одні. Інші кажуть, що набридли спекуляції на патріотизмі й активісти, розбещені безкарністю.

Суспільство, схоже, швидше від влади усвідомлює, що сваволі судів не можна протиставляти сваволю вулиці. Бо за будь-якого фіналу тріумфатором буде сваволя. Так, жодна революція чи інше насильницьке повалення влади не обходилося без ламання правової системи. Система, яку ламали, рідко містила інструменти для законної своєї ліквідації. Тож революційні зміни часто супроводжували вільне ставлення до законності та спекуляція  такими поняттями, як вища істина, голос народу чи інтереси держави.

Звучить гарно, проте тлумачити можна як завгодно. Тож у підсумку вищою стає та істина, чиї прихильники зможуть припхати більше шин, зібрати більше прихильників, приготувати більше коктейлів. Середньовічні судові поєдинки трансформуються у змагання стінка на стінку. Держава втрачає монополію на силові дії, а це вже крок до втрати й самої держави. Вона ж бо в сучасних цивілізаційних реаліях має бути правовою або не бути взагалі.