Історія зі Скрипкою показала, що ще далеко не загоїлось там, де ми думали, що все позросталося. Знову раптово намалювалися «ми» і «вони».

Вирішила вперше розповісти про власний досвід україномовності, який завжди здавався мені очевидним для всіх, але сьогодні вперше засумнівалася, спостерігаючи за категоричним цькуванням Скрипки. І подумала, що, можливо, потрібно сказати про це публічно. Мій пост більше для російськомовних френдів, які не мали подібного пережиття. До того ж, для мене це великий і досі не пережитий біль, і частково пояснює, чому Олег, для якого українська, до слова, навіть не рідна, а вивчена, міг зірватися на таку емоційну некоректну репліку.  Отже, більшість україномовних дітей мого покоління (особливо центру і сходу) по-своєму пережили травму україномовності й знають, що таке бути частиною українського гетто в російському мовному й культурному морі.

Я закінчила російську школу (батько вважав, що мене треба русифікувати, щоб підготувати до життя). І ось ця школа життя була настільки жорстокою, що я досі ношу в голові рани і синці. Україномовність у Києві — це коли ти дитиною виходив за поріг своєї квартири й відразу відчував крижаний залізобетонний опір середовища. Найм’якіший вияв цього опору — ти інтуїтивно знаєш, що починаючи з ліфта, скрізь — у магазині, дворі, школі, піонертаборі — твоя українська нєкстаті, що це виклик, провокація для навколишніх, недоречна демонстрація скелета в шафі, тупе наполягання на цьому скелеті.

Це коли в тролейбусі мама говорить до тебе, п’ятирічної, українською, а чоловік у стоптаних сандалях із сусіднього місця каже: «Он реп’ях до сракі пріцепілся. Сколько же вас сюда пріпьорлось, рагулєй». Це коли ти називаєш своє ім’я, а тебе питають «А что за імя? Щирі украінци тіпа, да?» Це коли мама твоєї найближчої подруги каже твоїй мамі: «Мірослава хочєт поступать в Шевченка на філфак? А вот я растреляла би всєх сразу там, ето же рассаднік націоналізма». А твоя однокласниця, розповідаючи про поїздку в морський круїз, зауважує: «С намі на кораблє билі діпломати, інтєрєсно, что по-украінскі разговарівалі. Нє все украінци жлоби, в основном, но не всє». Це коли ти вступаєш в універ, потрапляєш нарешті в інше середовище (хоча б частково маєш підтримку) і твій сусід Володька, до якого ти заговорюєш українською, каже: «Міра, а ти можеш не видєливаться? Ти же вродє би нормальний чєлавєк». Це коли тобі 14 і маму викликають на розмову в КДБ за програму «Маруся Чурай», а бабуся звечора навіщось напрасовує їй нічну сорочку в сумку в разі арешту. Це коли директриса школи Зоя Сергіївна, викликавши маму до школи за якісь мої абсолютно невинні бешкети, как би вскользь на прощання каже: «Класний руководітєль сообщіла нам, что у вас в домє бивают гомосєксуалісти і ранєє судімиє таваріщі, поетому я нє знаю, что у нєє там под чістенькой формой» (як розумію, це про Параджанова).

Одне слово, це тотально подвійне життя. Удома — акторське, письменницьке українське середовище, колядки, самвидав, у школі — ти російськомовна київська дєвочка, хтось інший, вдаваний. І так десять років. Думаєте, що все це абсурд, ідіотизм і це не боляче? Що це не травма? Чи це пережите і загоєне в мені? Ви пишете, як сильно образив вас Скрипка своїм випадом? До речі, під час флешмобу #янебоюсьсказати не раз думала, що всі сексуальні домагання, доторки дорослих чоловіків, різні посягання в підлітковому віці навіть не згадую, хоч вони й були неодноразово. Для мене все перекрила мовна травма.

Я й десятки моїх знайомих україномовних пам’ятаємо кожну деталь, хамство, кожен наш бій і кожну поразку на цих нескінченних барикадах. Не повірите, але бачу україномовних людей перед тим, як вони відкриють рот. Ми навчилися розпізнавати одне одного без слів, по очах. Так мало нас завжди було. Таким малим був і далі є наш український світ.

Перед цією агресією в дитинстві ти безсилий, незахищений, крихкий, і тобі доводиться маневрувати, просити маму не говорити українською при дівчатах, бо дівчата кажуть, що це жлобство й ім’я твоє теж сільське. Мама у відповідь, лежачи з тобою в спальні, плаче в темряві й каже: «Як так? Як мені моя дитина може таке казати? Господи, за що мені таке?» і відчуваєш, що твій світ розпинається в цьому мороці, що єдина втіха — те, що цілу ніч не бачитимеш цього світу, школи, однокласників, маминих сліз, цієї всієї виснажливої битви, де ти заздалегідь жертва і де тобі не хочеться жити.

Ясна річ, що ці травми і неврози ми всі якось пережили, відрефлексували, витіснили, у мене не буває істерик, ідіотського кидання грошей в обличчя російськомовній касирці. Не люблю сильних зворотів, категоричності, патріотичного пафосу, серед моїх найближчих друзів більше саме російськомовних. Але мені хочеться, щоб мої російськомовні співвітчизники, нинішні коментатори вчинку Скрипки, ось ці мої травми і мій біль відчували, усвідомлювали, щоб вони у своїх оцінках, рішеннях, судженнях брали їх до уваги by default.

Після століть імперського котка варіант «А тепер перегорнімо сторінку і з цього моменту хай буде мир, дружба, рівні можливості й політкоректність, а хто не погоджується з цим, той упоротий і національно озабочєний» не працює. Це неможливо без проговорення, розуміння й усвідомлення вами того, що нам довелося пережити в кількох поколіннях. Тому, дорогі мої російськомовні друзі, інтелектуали, блогери, любимі колеги, перед тим, як судити Олега Скрипку, відчуйте, будь ласка, і наш біль, проникніться ним так, щоб ми це відчули. І тоді нас усіх попустить.

Мирослава БАРЧУК,
Фейсбук