У Краснодонському районі, у колишній гірничій виробці, вхід до якої перекрило підмитим дощами грунтом, завалило хлопчину віком 23 років. На поверхні залишився тільки мобільний телефон. За ним постраждалого й ідентифікували. Односельці одразу викликали рятувальників. Бідна худенька мати поривалася рити пісок сама, навіть своєю хворою рукою. Друзі молодика схопилися за лопати.

Але рятувальники виставили біля небезпечного місця загороди з колючого дроту. Мовляв, тут робота лише для професіоналів. Інакше можуть бути ще жертви.

Люди з надією дивилися на тих, хто за службовим обов’язком приречений на героїзм. «Герої» думали кілька днів, як підступитися до роботи. Ніякий екскаватор, як сподівалися люди, не прибув до колишнього шахтарського селища. Ніякі інженери з технікою, що дає змогу «прослухати» пласти землі на кількаметровій глибині, не намагалися включити природну кмітливість, аби допомогти бранцю Геї. На четвертий день у фахівців визрів цілком гідний звіт: порода в місці надзвичайної події небезпечна, сипуча. Досвід рятувальних робіт є тільки в колишніх гірничих виробітках, де вугілля, твердь і кріплення. А тут — усе невідоме й незвичне. Спочатку треба вжити заходів щодо безпеки життя самих рятувальників. Але такий проект коштує півмільйона гривень, самі роботи — ще дорожче. Грошей ні в кого немає.

Та й хто там потрапив під завал?

Як у пісні «Вийшов у степ донецький хлопець молодий». І в забій він вирушив, щоправда, колишній. Бо роботи в селищі Совєтське, яке називають депресивним через те, що закриті всі підприємства в окрузі, — немає, а земля, яка десь, напевно, і стає годувальницею, тут груба й чахла через нескінченні суховії. Ризикнути, аби вижити, можна, хіба що в «норах» колишніх гірничих виробок, куди пірнають у пошуках металу, аби потім здати залізо фірмам. Ризик стає нормою життя, а «маленькі шахтарські трагедії» — повсякденністю. Як і цього разу.

Чи варто заради порятунку життя одного хлопчини ризикувати і задіювати ресурси й техніку? Ось головне запитання.

Але ж трагедія сталася не в океані на глибині загибелі підводного човна «Курськ», не в Арктиці, де температура відкритого космосу, не в тому самому космосі...

Весь світ облетіли кадри, як у Бангладеш волонтери вручну відкопували людей, що опинилися під завалами будинку, зведеного на дні колишнього ставка на піску й глині. І не переривали робіт, хоч ніхто не зміг би припустити, що знайдеться жінка, яка переживе 17 днів у такому моторошному полоні. У Чилі рятувальники створили цілу інженерну систему, зміцнили 100 метрів тунелю сталевими трубами, аби уникнути обвалу породи, і провели успішне випробування капсули, у якій по черзі підняли на поверхню 33 гірників. 11-річна Яна Чубатюк із села Пирогів Тиврівського району Вінницької області в травні минулого року відкопала подружку в піщаному кар’єрі й урятувала дівчинку. Там не працювали звіт і статут. Тільки розпач і бажання врятувати людину. А тут...

«Приїхали, дошками забили й живцем поховали мого сина. Ніхто не хоче його відкопувати, собак і кішок рятують. А тут жива людина!» — плаче мати, намагаючись докричатися до влади.

Усе має свою ціну. Невже Україна не зібрала б оті кляті півмільйона, якби люди вчасно узнали, що річ лише в грошах?

Коли верстали номер, стало відомо, що в Краснодоні таки почали рятувальні роботи. Щоправда, надії на порятунок уже майже немає.