Його війна закінчилася в останні дні цьогорічного літа. Микола ЛАЗАРОВИЧ, професор Західноукраїнського національного університету, повернувся до роботи в рідний виш. На першій лекції розповідав про нинішню російсько-українську війну. Розпитала його про війну і я.
— Пане Миколо, яким був ваш другий похід на війну?
— Значно коротшим, ніж перший, і доволі важким. Ніхто, напевне, й гадки не мав, що таке може статися у ХХІ столітті. Ця велика війна стала несподіванкою, хоч били на сполох наші партнери. Ми ж не хотіли в це вірити. Президент Зеленський стверджує, що якби сказали, що війна буде, це негативно позначилося б на економіці. Мабуть, так. Але сталося, як сталося.
Головне, що наші вояки неймовірними зусиллями втримали ситуацію під контролем. І зараз на війні тримаються мужньо. Вони хоробрі, винахідливі, інколи багато роблять із того, чим би мала займатися держава.
Коли був на фронті в 2015—2016 роках, більше брав участь у боях. Тепер, на жаль, поранення вибили мене зі строю. Нині війна стала трагічнішою, жорстокішою. Проте не вважаю, що це дві різні війни.
Російсько-українська війна триває навіть не з 2014-го, а понад 350 років. Із 1658-го, коли гетьман Іван Виговський постав перед дилемою: або захищати інтереси Батьківщини, або піддатися московитам. Він вирішив боротися. Відтоді ця війна і триває, лише в різних формах: то в активній воєнній, як тепер, то у формі політичних репресій, голодоморів, розстрілів, заборон на українське… Не мав жодного сумніву, що треба йти воювати, боронити Україну.
— Яким був для вас ранок 24 лютого?
— Того дня мало бути перше заняття з нового курсу для магістрів. Прокинувся перед п’ятою годиною, хотів ще подивитися деякі матеріали. Увімкнув комп’ютер. Побачив у фейсбуці, що не спить пресофіцер нашого військкомату. Пишу їй: чи щось відомо й чи можна вже йти записуватися? Вона пише, що жодних команд не було. Через кілька годин телефоную: чи можна йти? Ні, каже, ми ще жодних вказівок не отримували.
Ближче до обіду все-таки пішов у військкомат. А там вже стояло багато людей на сходах аж до горішнього поверху. До десятої вечора простояв у тій черзі.
Узяли одразу, а не за п’ятим разом, як 2015-го. Попросив три дні відтермінування, бо мав дописати підручник «Історія та культура України», на який чекали у видавництві. Мені таку можливість надали.
28 лютого в пообідню пору ми виїхали з Тернополя до навчального центру. Так я знову продовжив визвольний чин свого стрия-упівця — старшого брата мого батька Миколи Лазаровича, лише в мене позивний був «Професор», а в нього — «Недоля».
— І це вже була інша війна?
— Так. Тоді вона була більш позиційною, а ця значно активнішою. Я й тоді боявся полону, тому коли виїжджали на завдання, завжди мав із собою гранату — для себе в разі його загрози, бо усвідомлював, що за мої книжки й статті, дописи й сюжети в соцмережах москалі зроблять мою смерть непростою і довгою. Тепер уже чітко розумів, що потрапити в полон дуже легко, бо все відбувається динамічно. Десь трошки забарився — й вже не знаєш, де свої, де чужі, триває відступ чи наступ. Треба було бути дуже пильним і зосередженим, щоб і завдання виконати, і про власну безпеку подбати.
Такої жорстокості від ворога навіть я, людина, яка знається на історії московії, не очікував. Не міг повірити, що можуть убивати дітей, ґвалтувати малолітніх. Це просто жах, який вони приносять. Жителі Ізюмщини розповідали, як під час російської окупації до хати заходили кацапи й одразу починали дивитися по шафах та креденсах, що звідти можна взяти, вимагали гроші. Дехто з них навіть фізіологічну потребу справляв просто на килимі у світлиці.
— Цього разу вам довелося воювати на Харківщині та знову на Донеччині, зазнали поранення. За яких обставин це сталося?
— Перше мінно-вибухове поранення було на Ізюмщині 18 квітня. Тоді наші пішли по вбитих й поранених, яких ми втратили. Я і два побратими залишилися охороняти табір. Тут нас обстріляли. У мене першого влучили. Пізніше командир взводу лейтенант «Пірат» розповів мені: «Дивлюся, сидиш на колоді, потім вибух — летиш до дерева. Підіймаєшся, знову вибух — і знову летиш до наступного дерева».
Скільки це тривало, не знаю: кажуть побратими, п’ять-шість годин. Утікав від щільних мінометних обстрілів, перебігав від дерева до дерева, а вони за мною луплять і луплять. Тоді в дощ мені видали яскраво-зелений дощовик. У ньому, вочевидь, і став зручною мішенню. І досі не можу зрозуміти, чи вони зі мною гралися. Вони користувалися дронами, я був у них як на долоні. Чи справді не могли влучити? Здатність швидко бігати допомогла мені вижити, а головне — молитва та віра в Бога.
Мого побратима Михася-«Грома» також поранили. Він лежав на бережку з перебитими ногами, вже перев’язаний, бачив, як мене обкладають мінами. «Ти тоді просто не міг вижити, — сказав він мені згодом. — Не виживають за таких умов. Мін було так багато і лягали вони так щільно, що ти мусив загинути».
Як я дізнався згодом, саме в той час моїй сестрі, що живе із сім’єю в Іспанії, наснилася наша покійна мама. Вона просила сестру, щоб та за мене молилася, і вона дві доби вимолювала мене в Бога.
До слова, тоді вся наша бойова група вийшла з бою живою. Крім Михася, серйозного поранення зазнав Олесь-«Мисливець», якому осколки зайшли в ділянці нирки, поламали ребра та вийшли через лопатку, розтрощивши її. Якщо «Грома» з перебитими ногами ми несли два з половиною кілометри на ношах, то Олесь весь цей шлях подолав самостійно, спираючись на плече брата Петруся-«Фізрука».
Ще одним побратимом, який виявив себе в бойових умовах щонайкраще, був Сергійко-«Флеш». Хоч він не мав медичної освіти, його дії з надання першої допомоги були дуже професійними.
Надзвичайно серйозною проблемою стала наша евакуація через Сіверський Донець. Лише уявіть: на містку багато людей, москалі намагаються влупити по ньому. І ми розуміємо, що у бронежилетах й зі зброєю ніхто не випливе. Але Бог допоміг нам і цього разу.
Удруге мене поранило 16 травня на Донбасі, у Сухій Балці поблизу Бахмута. Наші позиції обстрілювали з артилерії, мінометів, касетників, танка. Не було хіба авіації. У таких умовах ми окопувалися. Спочатку міна лягла біля мене і трохи приглушила. Мій побратим Сергій-«Бахмут», який копав праворуч, питає: «Васильовичу», ти живий?» Я чув його, а відповісти не міг, голос пропав. Трохи полежав, очухався, піднявся й кажу: «Усе гаразд, Сергію, копаємо далі». Друга міна впала, мабуть, уже на бруствер, переді мною. Не пам’ятаю. Побратими Петрусь-«Фізрук» і Сергійко-«Флеш» мене непритомного відтягнули туди, куди міни не долітали.
Опісля були шпиталі в Покровську, Петропавлівці та Дніпрі, потім — Луцьк, Тернопіль. Останнього дня серпня мене комісували. На передову вже не годжуся, хіба що в партизани. Та хай Бог боронить, щоб ми ще партизанили на своїй землі! Добивати москалів будемо на їхній території!
Наслідки поранень виявилися серйознішими, ніж видавалося спочатку. Про перше поранення я довідався лише після другого, не стикався з подібними симптомами. Вживав ліки, якими спорядила дружина, і не звертався до медиків. Та розумів, що зі мною щось не так. Під час вибухів не ховався. Дійшло до того, що побратими почали погрожувати, що не ходитимуть зі мною на завдання, якщо я й далі не звертатиму увагу на безпеку. Мій мозок просто перестав давати команди берегтися, я не відчував небезпеки. Коли зазнав другого поранення та потрапив до шпиталю, зрозумів, що маю симптоми поранення ще із квітня. Друге ураження наклалося на незаліковане перше.
— В АТО у вас був позивний «Професор», а на цій широкомасштабній війні — «Васильович». Чому він змінився? Як на фронті дають прізвиська?
— Їх дають, щоб не розкривати справжні імена бійців. Так було в Українській Повстанській Армії, так нині в ЗСУ. Тоді «Професор» прижилося.
Хто 2022 року першим назвав мене «Васильовичем», уже й не пригадую. Гадаю, до мене так зверталися з поваги, бо служив серед молоді, був найстаршим за віком. І ще став спецпризначенцем, бо добре бігав. Під час одного з марш-кидків, хоч був як мінімум на десять років старшим за інших, прибіг другим чи третім у роті.
Але позивні мають не всі, хто воює. Дехто дуже їх хоче мати, вигадує звучні та гарні, але вони не приживаються. А до когось пристають одразу, і навіть хотів їх змінити — марні спроби.
— Риторичне запитання: не шкодуєте, що двічі ходили на війну?
— Аж ніяк! Ще в мирні часи в інтерв’ю казав: якщо раптом буде повномасштабна війна, обов’язково піду. І то не було бравадою. Розумів, що буде важко, що зрештою можу й не повернутися живим, але так обрізав собі шляхи до слабкодухості. Тепер дуже шкодую, що я не виганяю й далі разом з побратимами ворогів з рідної землі.
— Ваше відчуття нині: виженемо окупантів з української території?
— Переконаний, що партизанити не доведеться. Ми обов’язково переможемо. Наше майбутнє буде світлим, а наша державність із честю пройде це випробування війною. Ми боремося за своє майбутнє, за життя наступних поколінь українців. А не боїмося смерті, бо захищаємо найдорожче — Батьківщину. Не лише добре воюємо, а й станемо для інших прикладом у мирний час. Іншого шляху в нас немає.
Нам окупанти вже показали, що збираються з нами робити: якщо не дамо їм відсічі, то вони просто нас знищуватимуть. Тому кожен, хто має сумління, любить Україну, береже свою національну ідентичність, боротиметься, й ми обов’язково переможемо.
Коли бачиш наших хлопців і дівчат, як вони воюють, серце виповнює гордість. На жаль, і дівчата, як і хлопці, теж гинуть, але вони кладуть свої життя на вівтар Вітчизни.
Галина САДОВСЬКА
для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
Микола ЛАЗАРОВИЧ. Народився 17 березня 1963 року в селі Баня-Березів на Івано-Франківщині. Закінчив Коломийський технікум механічної обробки деревини, з відзнакою — історичний факультет Кам’янець-Подільського педінституту, згодом — аспірантуру та докторантуру. Працював викладачем Кременецького педагогічного коледжу ім. Т. Шевченка. У 2005—2008 роках очолював кафедру українознавства Тернопільського національного економічного університету (із 2020-го — Західноукраїнський національний університет), з 2014 року — доктор політичних наук, професор.
Активіст Помаранчевої революції та Революції Гідності. Із лютого 2015-го до січня 2016 року — доброволець російсько-української війни, старший сержант, командир взводу 14 омбр ЗСУ.
Одразу після повномасштабного вторгнення росії в Україну в лютому 2022 року вдруге пішов добровольцем на війну — служив кулеметником загону спеціального призначення 71 окремої єгерської бригади Десантно-штурмових військ ЗСУ. Після двох поранень улітку його комісували. З осені 2022 року — професор кафедри інформаційної та соціокультурної діяльності й кафедри філософії та політології Західноукраїнського національного університету.
Громадський діяч. Член Експертної ради при Міністерстві у справах ветеранів України. Заслужений працівник освіти України.
Ми в Google+