Ми, матері, тепер плачемо щодня. Одні оплакують своїх кровиночок, які (рука не слухається писати) враз стали «вантажем 200». Інші ридають перед телевізором: не вкладаються в наші голови отакі, з дозволу сказати, новини, в яких іде лік на сотні, а тепер уже й тисячі людських життів…

Це якийсь чорний тунель, у кінці якого не видно бодай промінчика світла. Та й самому тому тунелю, на жаль, кінця немає…

Тут, на мирній території, ми, матері, живемо у двох вимірах: воєнному і мирному. Інколи ми навіть усміхаємося — якщо наші діти чимось нас радують: скажімо, завдяки власним знанням і зусиллям вступають до престижних вишів.

Ми навіть ходимо до театру, щоб не збожеволіти перед телевізором (до речі, театри працювали і під час Другої світової). А ще тут, у мирному житті, бувають новосілля (як-от цими вихідними на вулиці Буковинській у Рівному), народжуються діти та онуки, а разом з ними — і мрії про краще завтра (яка ж мати не хоче добра власній дитині?). Утім, воно можливе тільки в мирній державі…

І ми знову повертаємося до того — воєнного — виміру нашого життя…

Нині не просто плачуть — ридма ридають матері щонайменше в десяти країнах світу. Саме їхні діти були в тому злощасному Боїнгу, який збили терористи. Здавалося б, страшний Рубікон перейдено. Але ж ні! Скільки ще материнської сивини, сліз і горя потрібно для того, аби ці нелюди нарешті назавжди пішли з нашої землі? А може, у них таки залишилося хоча б щось людське — адже їх теж народили матері?!

Такі самі, як і ми з вами… І вони теж оплакують своїх синів, що кладуть голови за чужі імперські амбіції. Бо хоч би якими негативними героями вони  були в очах усього світу, а для матерів це рідні сини…

Невже ж оті сини не чують, як ридають їхні матері? Не чують їхніх щирих молитов? Не знають і не хочуть знати, як побиваються вони, не знаходячи собі місця на своїй землі, яка, переконана, стала для них живим пеклом? Геополітика — річ надзвичайно страшна: її роблять політики, а страждають і спокутують їхні гріхи звичайні люди. А найбільше, поза сумнівом, — матері.

Я заклинаю матерів, чиї діти прийшли на нашу землю: своїм незрадливим словом щодня і щохвилини просіть їх скласти зброю! Там, де майже з нульовим результатом діють воєнні та дипломатичні операції, найуспішнішою «спецоперацією» може виявитися щира материнська молитва.

Принаймні так хочеться у це вірити… Тож, матері світу, молімося усі разом!