Зізнаймося: у повітрі снують підозри, що породжують взаємну недовіру між нами, навіть між найближчими родичами, сусідами, приятелями. Дивимося на людей, так би мовити, крізь призму коронавірусу. Фахівці кажуть, що психологічно виходитимемо з карантину близько року, бо саме цей вихід складніший за фізичний чи економічний.
Як упоратися з усім з мінімальними втратами для свого психічного здоров’я? Про це розмовляємо з рівненським психологом Ольгою ЯКОВЛЄВОЮ.
— Пані Ольго, ситуація в суспільстві чомусь нагадує початок війни 2014-го.
— І мені теж! Тоді говорили, що головне — фронт, армія, яку треба забезпечити насамперед матеріально. А коли ми переконували, що маємо думати й про психологічний стан людей, нам відповідали: «Це потім, потім». Тепер самі бачите: сотні самогубств серед наших захисників, тисячі сімей, що розпадаються, бо не можуть упоратися із психологічними й психічними проблемами. Начебто й спохопилися, але дуже пізно. Щойно почали розробляти державні програми психологічної реабілітації, як нас усіх охопив коронавірус. Тому хоч тут, навчені попереднім досвідом, маємо спрацювати на випередження посткарантинного синдрому.
— Як це зробити?
— Будь-яка звичка формується в людини за 21 день. Так і тут: ми вже перестали тиснути одне одному руки, обійматися й навіть близько підходити. Чи не так? Звісно, будь-які зміни у поведінці виводять нас зі звичної зони комфорту.
Хтось звик після напруженої роботи на тиждень поїхати в Єгипет, хтось був публічною особою, а тепер такої нагоди не має. Інші люблять ходити в гості, а їх уже не запрошують. Навіть кави не поп’єш із подругами! Що тут казати? Доводиться обирати інші алгоритми спілкування, шукати інших способів заробітків. І тоді в частини людей на перше місце виходить страх. Якщо ця емоція виправдана й короткотермінова, вона мобілізує. Проте важливо, щоб вона не переросла в постійну, а ще — в розпач і паніку. Бо ви ж самі бачите: взаємні підозри вже є поміж людей.
— Коронавірус зруйнував наші усталені традиції: на Великдень люди вперше не пішли до храмів.
— І це теж підштовхнуло певну частину вірян до напруги, а дехто сам загнав себе в депресію. Люди підсвідомо намагаються вихлюпнути її, так би мовити, перерозподілити ще на когось. Зокрема, шукають, що саме не так зробила місцева влада, керівник на підприємстві, придираються до голів ОСББ, які начебто не так, як треба, дезінфікують під’їзди, телефонують на «гарячі лінії» інколи зовсім безпідставно.
Усе це наслідки порушення звичного ритму життя, зони комфорту. А з першої лінії відходять люди з онкологічними та серцево-судинними патологіями, учасники АТО з їхніми проблемами.
— Може, коронавірус навчить нас цінувати сім’ї, родини?
— Мав би навчити. Уявіть: діти-першачки чи другокласники змушені сидіти в чотирьох стінах. А приміром, мама-одиначка і заробляє, щоб утриматися на плаву, і онлайн-уроки з дитиною виконує. Їй теж потрібна психологічна допомога.
Саме час навчитися розв’язувати проблеми в сімейному колі: разом сісти за стіл, як робили наші діди-прадіди, обговорити наболіле, порадитися про рішення. Тоді вони будуть менш імпульсивними і більш виваженими.
— Тобто треба вміти, образно кажучи, і в калюжі зорі рахувати?
— Безперечно! Це чудовий час для саморозвитку, здобуття знань, перекваліфікації. Адже ринок праці після коронавірусу вже не буде таким, як тепер. Молодь це чудово розуміє. Карантин — найкращий час освоїти нові технології й для пенсіонерів, адже людям 60+ треба залишатися вдома. Ось нехай діти, онуки й навчать їх чогось нового. І тоді не буде ні потреби, ні бажання робити винними всіх навколо.
Або таке. Не всі вчителі виявилися готовими до онлайн-навчання. І тут наперед вийшла відповідальність кожного з них: маєш не тільки вимагати, а й доступно подати матеріал. У вчительки, яка не вміє користуватися вайбером, два шляхи: або навчитися і отримати нові інструменти для спілкування й роботи, або впасти в депресію і дати нагоду вірусу активніше атакувати себе. Адже до емоційно виснаженого ослабленого організму він чіпляється швидше.
— Вочевидь, суспільство як ніколи потребує лідерів, так би мовити, моральних авторитетів.
— Так! Бачите, як прискіпливо-жадібно люди слухають лікаря Комаровського з його справді корисними практичними порадами. А для значної частини людей беззаперечно авторитетні церква та священники. І якщо, приміром, католики проводять усі богослужіння онлайн, пояснивши все вірянам, то в Києво-Печерській лаврі фактично спровокували поширення хвороби. Адже доволі вільно потрактували рекомендації лікарів про згортання масових богослужінь. Гадаю, тут уже й самі парафіяни лаври мали зробити відповідні висновки.
Але хочу сказати про людей, які поруч із нами. Приміром, сусід, якого поважаєте. Він зміг знайти ресурс для розвитку в цій ситуації. Поставте собі запитання: а чому я не можу цього зробити? І знайдіть на нього відповідь. Чудовий спосіб розширити світогляд і заспокоїтися «Хресна дорога з Папою Франциском», яка вперше відбулася не в Колізеї, а перед базилікою святого Петра. Роздуми і молитва на кожній стації допомагають усвідомити єдність із Христом і його співучасть у нашому житті. Усе доступно онлайн — сама цим рятуюся.
— Найважче людям, які втратили рідних внаслідок захворювання на коронавірусну недугу, бо навіть провести в останню путь їх не змогли, відповідно до традицій.
— І в них, крім невимовного жалю, залишилося підсвідоме відчуття провини, горя від власного безсилля. І хоч ці люди в тому не винні, вони думають: що скажуть родичі? Чи не дорікнуть тим, що не було обряду, поминального обіду? Тут дуже багато залежить від керівництва села, священників. Чому б не відправити заупокійну службу пізніше, доступно пояснивши людям, що тут ніхто не винен? Нам, психологам, теж треба працювати з людьми, щоб у суспільства виробилося адекватне розуміння ситуації.
— А як бути з розмаїттям інформації, що потоками виливається на людей? Адже часто вона суперечлива.
— Коли немає перевіреної інформації, яка надходить з офіційних каналів, тоді ця ніша швидко заповнюється, зокрема інформаційним спамом. Завдання кожного з нас — відокремити зерно від полови. Як?
По-перше, перевіряйте першоджерела. По-друге, критично сприймайте будь-яку інформацію. Наприклад, дізнайтеся, скільки людей щодня помирало у світі до пандемії й побачите, що різниця невелика.
— «Самоізоляція, обсервація» — ці слова вже стали звичними для нас. Звісно, хочеться, щоб вони швидше перейшли до розряду архаїзмів, але нині, вочевидь, ще не час.
— Епідеміологи та інфекціоністи кажуть, що вірус мутує, а пандемії повторюватимуться щотри роки. Тому маємо психологічно готуватися до цього, і не просто до виживання, а до, наскільки можливо, повноцінного життя в таких умовах. І страх, як ми вже говорили, тут не найкращий помічник. Леонардо да Вінчі казав: «Хто у страху живе, той у страху й гине». Тому долаймо страхи, часто необґрунтовані, й вибудовуймо своє щоденне звичне життя в нинішніх реаліях. Головне, щоб на самоізоляцію та обсервацію ми не відправили власне сумління.
— Ситуація з коронавірусом збільшить кількість звернень до психологів?
— Вона вже зростає. Кажу це як фахівець, котрий щодня працює з людьми в цій темі. В українців немає такої звички, як, скажімо, в американців, — мати власного психолога. Тепер вона, схоже, виробляється. Чи закріпиться, покаже час. До речі, час — наш найцінніший ресурс, яким маємо навчитися раціонально розпоряджатися.
Отже, підсумовуємо: щоб всидіти вдома, в кожного має спрацювати інстинкт самозбереження, який не повинен перерости у підозри щодо інших людей. Уникнути рухового голоду допоможуть прості фізичні вправи чи навантаження на дачі (до речі, туди їхати ніхто не забороняє). А саме в русі виробляються такі необхідні для нас нині гормони радості. Емоційний голод чудово втамує онлайн чи телефонне спілкування з давніми друзями, про яких ви забули за щоденними клопотами. Не вірите? Перевірте!
Інна ОМЕЛЯНЧУК,
«Урядовий кур’єр»
Ми в Google+