Музика, що лине зі сцени, коли оркестром диригує Раміро Аріста, неначе втягує слухача в новий невідомий світ. І не лише завдяки звучанню творів, а й через манеру диригування. Це безупинний «танець» рук, ніг і всього тіла, що пульсує енергією. Відкрита усмішка, незвичайна харизма диригента за лічені хвилини притягують глядача і вже не відпускають.

Справжній латиноамериканський темперамент можна належно оцінити, лише побувавши на його концертах. У залі зазвичай не буває порожніх місць. Після одного з таких концертів, що відбувся в Закарпатській обласній філармонії, з аргентинським диригентом Раміро АРІСТОЮ, який добре знає Україну і часто тут буває, зустрівся кореспондент «Урядового кур’єра».

 Розкажіть, будь ласка, з чого почався ваш шлях у музиці.

— Я народився і виріс у сім’ї, яка не має жодного стосунку до музичного мистецтва. Батько лікар, а мама адвокат. У Буенос-Айресі є оперний театр «Колон» — один з найвідоміших у світі. Його порівнюють із театрами «Ла скала» в Мілані чи «Метрополітен-опера»: тут майстерно виконують класичну музику, зокрема твори італійської та німецької опери. В дитинстві я разом з мамою часто бував у театрі на різних концертах, виставах. Музика настільки захопила мене, що вступив до місцевої консерваторії. Спочатку, правда, сприймав це як хобі і лише потім зрозумів: музика — моє покликання. Але в Буенос-Айресі не міг отримати від викладачів відповідей на всі мої запитання, тож, щоб по-справжньому опанувати музичне мистецтво, подався до Європи. Тут є давні традиції в музичному мистецтві, високого рівня консерваторії. Тож у Бухаресті навчався музики сім років.

 Виправдалися ваші сподівання?

— У консерваторії навчався в професора Думітру Гойї і, до речі, отримував стипендію від уряду Румунії. Сім років наполегливої праці дали дуже багато. Останні понад десять років у статусі диригента-фрилансера концертую з оркестрами в країнах Європи і Латинської Америки. Це Україна, Румунія, Болгарія, Молдова, Росія. В Латинській Америці — Куба, Мексика, Венесуела, Еквадор, Перу, Чилі, Болівія, Аргентина.

Диригент Раміро Аріста. Фото з сайту philharmonia.lviv.ua

Два полюси одного концерту

 Пане Раміро, в першій частині сьогоднішнього концерту звучали фрагменти з балету Петра Чайковського «Лускунчик», а в другій — мелодії Латинської Америки: дуже різнополюсні твори у програмі.

— Я високо ціную класичну музику європейського походження, але віддаю належне і тій, що народилася на моєму континенті, зокрема в країнах Латинської Америки. Хочеться, щоб її почули слухачі в Україні.

Саме тому в першій половині програми звучали серенади Петра Чайковського, написані для струнного оркестру, а також кілька фрагментів із його «Лускунчика», а в другій я запропонував музичну подорож Латинською Америкою. Ці мелодії колоритні, побудовані на народному мелосі. Так, мексиканський композитор Артуро Маркес створив мелодію, що символізує ритуал зустрічі сходу сонця в Андах, відомий із часів древніх ацтеків. Інші композитори з різних країн — Даніель Аломія Роблес, Лучо Бермудез, Арі Баррозу — відображають музичне розмаїття латиноамериканського світу. Завершальним акордом стало найвідоміше і найпопулярніше танго всіх часів — «Кумпарсіта» Херардо Матоса Родрігеса.

 Ви вже кілька разів виступали на сцені разом із симфонічним оркестром Закарпатської обласної філармонії.

— Так, уже маю чималий досвід роботи з ним. І хоч цього разу взялися виконувати зовсім нові, не знайомі музикантам твори, однак це не завадило їм швидко оволодіти матеріалом. Насамперед через те, що вже знають мій стиль роботи. Для мене важливі якість виконання, точність музичних фраз. Є багато нюансів, над якими працюємо і досягаємо взаєморозуміння.

 Професійний рівень цього колективу вас як диригента, що поїздив по світу і має з чим порівнювати, задовольняє?

— Так, звичайно. Маю сказати, що рівень музиканта підвищується, якщо працювати кожен день, невпинно вдосконалюватися. Без щоденної роботи добрих результатів очікувати не можна. Але є важливий нюанс: якщо грати нові твори, як зараз, це дуже допомагає в зростанні професійної майстерності.

 Як співпрацюєте з диригентом філармонійного оркестру Вікторією Свалявчик-Цанько?

— Чудово, адже пані Вікторія — професіонал. Бути головним диригентом складно, потрібно чимало працювати з оркестром роками. А високий рівень з’являється лише внаслідок багаторічних зусиль і планомірної роботи. Усе це в закарпатського диригента є, недарма вона заслужений артист України.

 Скільки часу потрібно, щоб підготувати концертну програму?

— Приїжджаючи сюди чи в будь-яке інше місто, працюю з колективом у середньому три дні. За цей час проводжу чотири репетиції з оркестром. А за тиждень до цього маестро Вікторія розпочинає вивчати твір з музикантами — професійною мовою це зветься «начитувати». Я ж по приїзді «прочитую» цей текст: граючи його з музикантами, доношу до них власну інтерпретацію.

 Що вкладаєте у власне прочитання?

— Пояснюю, як я бачу музичний твір і як його слід виконувати. Ми з колективом відпрацьовуємо нюанси звучання. Диригент повинен знати і чітко уявляти твір не лише у звуковому вимірі, а і в часі. Скажімо, для живописця важливі елементи створення картини — передній і задній плани, він виконує свою роботу на полотні, додержуючись законів перспективи. Мені ж важливо точно знати, якими будуть перша і остання ноти. Оскільки працюю в часі, щоразу повинен знати звучання тієї чи іншої ноти, якою буде артикуляція. Скажімо, перші три такти характер музики має бути драматичним, потім марш або ж мілітарна музика. І все це має протяжність у часі.

У кожного твору є партитура з певною інформацією. Але, вже працюючи з оркестром, саме ми робимо музику. Ця спільна праця має розкривати в часі наші душі.

«Музичні» подорожі світом

 З преси відомо, що за останні півтора десятка років ви попрацювали з 70 оркестрами в 14 країнах. Як це вдається?

— Люблю їздити світом, знайомитися з новими колективами. Мені до вподоби світ в усіх його барвах і тонах. Це вимагає багатьох сил, але в мене їх достатньо. Отримую підживлення і від спілкування з митцями.

 Мабуть, непросто витримувати такий темп і режим роботи.

— Складність у тому, що кожен оркестр має свою специфіку, власне обличчя. Як і кожен виконавець є особистістю. Усе це треба враховувати.

 Якою мовою спілкуєтеся з оркестрантами?

— Мова музики інтернаціональна. Свого часу оволодів російською: у Маріїнському театрі в Санкт-Петербурзі за запрошенням маестро Валерія Гергієва рік побув диригентом-стажером. Уже пізніше, виступаючи з концертами в Україні, почав опановувати мову Тараса Шевченка. Нині добре її розумію і навіть розмовляю на нескладні теми. Сподіваюся, що зможу її вдосконалити й користуватися нею постійно у спілкуванні з музикантами.

 Де доводилося концертувати в Україні?

— Крім Ужгорода, у Львові, Рівному. А також у Вінниці, Хмельницькому, Полтаві, Чернігові, Миколаєві, Херсоні, Сєверодонецьку.

 Чим вам запам’яталися ці міста, їхні оркестри?

— В Україні є великі давні традиції в класичній музиці. Кожна область має свою філармонію, де є або симфонічний, або камерний оркестри. В Ужгороді, наприклад, працюють обидва такі колективи. Тут особливо багато досягнень, бо маєте і училище, і різні музичні фестивалі, конкурси.

Ваша країна дала світові геніальних композиторів: Чайковського, Лисенка, Леонтовича, новітніх — Сильвестрова, Скорика, Станковича та багато інших. Це, звісно, далеко не всі. Їхні твори виконуються і на моїх концертах.

 Що, на вашу думку, відзначає найкращі симфонічні оркестри?

— Серед тих музичних колективів, які доводилося слухати, високих оцінок заслуговують чимало. Найвищих — національні симфонічні оркестри Одеси й Києва, академічні Львова і Харкова. Так само дуже високий виконавський рівень має оркестр Київської філармонії. Безумовно, вони найкращі не через ширший кількісний склад чи з інших обставин. Кожен із них досяг найвищої якості звучання завдяки професіоналізму музикантів.

 З якими оркестрами найкраще працювалося?

— З усіма знаходив спільну мову. Скажу лише, що найбільше — по три рази — концертів було з оркестрами Львівської і Закарпатської філармоній. В Ужгороді багато друзів і знайомих, приїжджаючи сюди, щоразу почуваюся щасливим. Тут мене дуже тепло зустрічає публіка, тож є велике бажання давати не по одному, а по два концерти протягом сезону. Сподіваюся, так і буде.

Україна — моя улюблена країна

 Як сприймаєте Україну й українців?

— Ваша країна моя улюблена. Приїхавши сюди вперше 2015-го, закохався в неї. Люди дуже відкриті, завжди готові допомогти, сприяти в будь-чому.

 Що з місцевих особливостей найбільше до вподоби?

— Якщо говорити про буденне, наприклад кухня, дуже подобається борщ, вареники із сиром і картоплею, бограч, гуляш; дуже смачне сало. Горілка домашнього виготовлення, яку куштував, теж припала до смаку.

— Що побажали б ужгородським глядачам і оркестру?

— В Ужгороді чудовий концертний зал, вдячна публіка. Тут, як і в Україні загалом, є глибокі традиції в класичній музиці. В Аргентині в центрі уваги футбол: грають і на вулицях, і на стадіонах. У вас чудові напрацювання в музиці, чимало дітей бажають навчатися цього виду мистецтва. Це ваше духовне багатство потрібно цінувати і нести далі, чого вам щиро бажаю.

Василь БЕДЗІР,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Раміро АРІСТА  — аргентинський диригент італійського походження. Народився 1975 року в Буенос-Айресі. З 2001 по 2007 роки навчався в консерваторії міста Бухарест (Румунія). Вважається одним із провідних диригентів свого покоління. В його кар’єрі робота з 70 оркестрами, концерти в 14 країнах на трьох континентах. Творчість Раміро Арісти поєднує європейські традиції, балканський фольклор і латиноамериканські ритми.