Нещодавня поїздка французьких депутатів до анексованого Криму обурила Київ та окрилила Москву. Те, що ці політики не мали офіційного мандата і права говорити від імені парламенту Франції, — доволі слабка втіха. Оскільки від цього не можна відмахнутися зі словами, мовляв, це просто купка куплених Кремлем екзальтованих поплічників  лідерки «Національного фронту» Марін Ле Пен, які не мають політичного авторитету та підтримки у Франції. Бо цього разу до делегації увійшли переважно члени впливової Республіканської партії, яку очолює екс-президент Франції Ніколя Саркозі і який, між іншим, так і не засудив кримського вояжу соратників. Офіційному Парижу стає дедалі важче виправдовувати вияви палкої любові до Росії  своїх політиків і чиновників, які, обіймаючи державні посади, зобов’язані дотримуватися єдиної державної позиції, зокрема щодо анексії Криму та подій на Донбасі.

Сліпе русофільство французів, якому складно знайти раціональне пояснення,  давно викликало в мене подив.  І я дратувалася, коли  хтось із французів, почувши у черзі, як ми розмовляємо з чоловіком українською, радісно питав: «Рюс?!», незмінно додаючи улюблені російські слова усіх іноземців: «карашо» і  «спасіба». Ще більше мене дратувало неприховане розчарування, яке читалося на його обличчі, коли відповідала французькою: «Ні, ми українці».  Не могла знайти раціонального пояснення, наприклад,  чому магазин дитячого одягу дорогого французького бренда в центрі Страсбурга ні з того ні з сього вирішував прикрасити свої вітрини макетом собору Васілія Блаженного і велетенськими картонними матрьошками.  Або чому в Страсбурзі та інших французьких містах з аншлагом проходять концерти хору ракетних військ російської армії, білет на які коштує 40 євро?

Найбільш розумне пояснення, яке мені вдалося для себе знайти, це історична рефлексія, яка не попустила французів ще від часів жовтневого перевороту, що після нього до берегів Франції прибило десятки тисяч російських аристократів, художників, письменників, поетів, філософів. Схоже, що в уявленні французів поняття «росіянин» оповиває флер кровних зв’язків з родом Романових, сімейних діамантів, благородних князів, русокосих красунь, білих заметілей, шалених бенкетів з горілкою, чорною ікрою,  циганським хором, дресированими ведмедями.  Саме ця «развесистая клюква» заважає їм побачити і зрозуміти, що насправді відбувається нині в  Росії й чим і як живуть сучасні росіяни.

І доказ цьому я знайшла у… читанці мого семирічного сина. У ній за програмою вивчали російську казку про Бабу Ягу такого собі письменника Олексія Ніколаєва (хто він такий, звідки  і чому саме його творінню випала честь потрапити у французький шкільний підручник, не відомо).  Перед прочитанням казки вчителька мадам Рейнбольд роздала дітям текст про Росію, в якому, крім географічних відомостей, ішлося про те, що в Росії всі люди говорять по-російськи, живуть в izba і їдять kasha та borsch. Проте справжній культурний шок спричинила сама казка.  За версією Олексія Ніколаєва (він, судячи зі змісту казки, — француз у третьому поколінні, в якого  з російського — лише прізвище та ім’я), Баба Яга живе у рожевому будинку, прикрашеному сердечками, і має ресторан, де подає страви із впійманих дітей — котлети, фрикасе і фондю.

Як бачите,  дітям у Франції ще змалечку нав’язують абсолютно викривлений образ Росії. Тож звідки дорослі французи можуть знати, що сучасна путінська Росія так само мало схожа на Росію часів імператорства Романових, як і мила європеїзована відьма-гурманка з рожевого особняка — на  чаклунку-людожерку Бабу Ягу, що живе серед непролазних лісових нетрів в izba на курячій нозі?