Під вихідні мені зателефонував із Києва молодший син-студент. Після тривалої розмови про все на світі, адже він удома — рідкісний гість, я подав ідею зустрітися й хоч раз за літо з’їздити на наш улюблений пляж на Ворсклі, розташований у мальовничому місці за 40 кілометрів від Полтави. З тим річковим пляжем у нас пов’язано чимало спогадів, там ми з ним у різні роки завжди завершували сплавну риболовлю.

«Гаразд, умовив: приїду сьогодні ж увечері», — нарешті пообіцяв син. І відразу в моїй уяві постали біле піщане дно пляжу, товстенькі бубирі біля нього, навіть запахло річковою м’ятою.

Насилу дочекався дорогого гостя. А в суботу вранці ще з двома членами нашої родини поїхали машиною в омріяне місце. «Візьми пластикових пляшок з-під мінералки, — нагадав мені старший син, — дорогою назад принагідно наберемо додому свіжака із джерела».

І ось наша «Нива» мчить автотрасою у напрямку Диканьки. За вікном машини пропливають не до часу пожовтілі й прибиті спекою придорожні лісосмуги, тонкостебла, зі скрученим листям кукурудза. Ось і село, в кінці якого дорога поверне праворуч, до річки.

Здавалося б, ну що могло змінитися за рік у цих місцях? Але зміни є. Поширшала ґрунтовка, що петляє до Ворскли, побільшало на ній вибоїн. По них назустріч нам від річки на велосипедах їхали по-міському одягнені чоловік і жінка. Відразу видно — нетутешні. Мабуть, дачники. Раніше на річці о такій порі нікого було й не зустрінеш. Отже, містяни добралися вже й сюди. Власне, 40 кілометрів — це сьогодні не відстань для тих, у кого є транспорт.

Усвідомлюю, що не тільки я маю право на усамітнення в цих донедавна майже первісних краях, але чомусь стає незатишно. «Тільки б не занапастили пляж…»

Пляж виявився чистим. Але на березі побільшало машин, а на розпеченому піску — пляжників. Але що це з річкою? Вона повужчала і стала зовсім мілкою. Тільки ліворуч понад берегом темніла продовгувата яма, про яку місцеві говорять, що тут глибина 18 метрів. Люди купалися наче в струмку. На протилежному крутому березі в кущах стояв стіл, а біля нього розташувалася компанія відпочивальників. То вони переходили річку з пляжу на пляж одягненими, із закачаними холошами.

Вирішуємо купатися на глибшому. Відпливаємо подалі від цього місця з надією, що за поворотом буде глибше. Проте й там посередині річки ноги й животи чіпляють пісок. А потім нам узагалі доводиться встати на рівні, бо там глибина — горобцю по коліно.

У мене заболіла душа, та й хлопці мої спохмурніли. Ошелешені, неприємно вражені, бродили ми від берега до берега, збирали під ногами полишені мідіями ракушки. «Он там щука завжди малька ганяла», — з ностальгією сказав син-студент. «А м’яти на берегах іще повно, понюхай, як пахне», — простягнув на долоні розтертий листок мій другий син.

Поцікавився в місцевих про причину такого обміління Ворскли. Проте до пуття ніхто нічого не знав. Мені пояснили, що якийсь інвестор узяв навесні в оренду чи купив Вакулянський пляж біля Полтави, щоб побудувати там міні-гідроелектростанцію. І для виконання відповідних робіт відкрили шлюзи. Річка й обміліла. Загинуло багато риби й раків, молюсків.

Подібні скиди води практикували на Ворсклі й раніше. Але в ті роки річку рятували дощі, а цього року їх на Полтавщині немає вже ось кілька місяців. Рівень води в річці за бажання підняти можна. Лячно за суспільство, яке поволі, але упевнено допилює сучок, на якому сидимо всі ми.