Васильович останніми роками став завзятим грибником. Торік осінь і зиму їздив на грибне полювання в Новосанжарський район. Часто й мене в компанію запрошував. Але в мене робота. «Ти все пишеш, а зеленушки в лісі ростуть, аж тріщать. Глянь, яка погода!» — не втомлювався спокушати мене сусід. Тож у минулу п’ятницю ми з ним таки вирушили по гриби.

— То куди їдемо? — щойно машина рушила з місця, запитав Васильович і, діставши карту, примостив її в себе на колінах. «Ви вперед, на дорогу дивіться!» — гримнув я на друга-пенсіонера, відчувши, як старенького «Москвича» занесло на повороті. Васильович згорнув карту, але дістав компаса. Краєм ока помітив, що ще один компас лежить на задньому сидінні. «То в який бік подамося? — повторив запитання Васильович, щойно ми залили в «Москвич» на автозаправці 7 літрів бензину і, не дочекавшись відповіді, похвалився, що вже освоїв комп’ютер і оцю карту склав самостійно, згідно з даними супутника. — І супутник показав, що біля трубного мосту (так називається викладений з металевих труб міст через Ворсклу поблизу села Петрівка Полтавського району) є дорога, що веде до болота. А там, я впевнений, іще ростуть зимові опеньки».

Ми перетнули Ворсклу і взяли курс на Воронянський ліс, у якому позаторік збирали маслюки. Це за 30 кілометрів від Полтави. Їдемо. Куняю, бо за вікном автомобіля мжичка й сірі плаксиві краєвиди. А Васильович зсунув на потилицю шапку й розказує.

Зрозумівши, що він не дасть мені спокою, розгортаю знічев’я подарований ним же ілюстрований довідник «Гриби» Андреаса Гміндера і Тані Бьонінг у тому місці, де німецькі автори описують опеньок зимовий. «Росте біля річок, уздовж струмків, надає перевагу падалішнім вербовим гілкам, трапляється у вологих букових лісах. Це один з небагатьох їстівних грибів, які ростуть узимку, тому грибники його дуже цінують. Навіть мороз його не бере. Він тільки ненадовго перестає рости і починає в періоди із м’якшою погодою. Незвичний час росту не дає змоги сплутати його з іншими грибами».

Під текстом — якісна кольорова ілюстрація. Чомусь зовнішній вигляд зимових опеньків не викликав в мене довіри. Таких грибів я раніше не знаходив. А як замість їстівних наберемо отруйних? Грибник, як і електрик або сапер, помиляється раз у житті. На 168-й сторінці й примітка є: «У м’які зими в тих самих місцях можна знайти отруйну галерину облямовану, її легко відрізнити за сріблястою ніжкою з прожилками».

Ні, щось мені не хочеться шукати таких грибів. Про свої сумніви кажу Васильовичу, а він: тоді зосередьмося на зеленушках. Зеленушки дуже смачні, якщо їх насмажити на олії з часником. Він це навмисне, бо знає, що я не снідав.

Минули сховані в заростях дачі, аж ось і стара дуплиста верба з табличкою «Ворони». Відразу за нею починається Воронянський ліс. Дорога піднімалася вгору, бо ліс росте на піщаних пагорбах, а ми їхали і згадували, в яких місцях восени збирали тут маслюки, польські, зеленушки, підберезники. Нині вся надія на опеньки та зеленушки. Вони мені марилися ледь не за кожною сосною. Помітив, що й у Васильовича очі були широко розкриті. Але хоч ми й вдивлялися пильно, та їстівних грибів не бачили. Зате лісовий аромат був настільки сильним, що проникав у салон «Москвича» навіть крізь зачинені вікна.

«Нічого, — заспокоював себе, — не знайдемо грибів, то хоч прогуляємося й свіжим повітрям подихаємо».

На добре знайомій галявині машина газонула, здригнулася й затихла. Доки Васильович вовтузиться з відрами, що наче склеїлися за час поїздки, хапливо відчиняю дверцята й заходжу, ні, заскакую в сосни. Де ви, маслюки, зеленушки, моховики? Там було багато чого: ганчірки, пластикові стаканчики, дірявий черевик… Не було тільки грибів.

Обстеживши чималу територію й нічого не знайшовши, повернувся до машини, де Васильович усе ще перевіряв, чи щільно зачинені дверцята й багажник.

Якусь мить ми з ним ішли майже поруч, і Васильович зауважив, що, мовляв, добре, що він узяв із собою компас і карту. З ними ми за жодних обставин не заблукаємо навіть у великому лісі.

Притомившись, підійшли до «Москвича». Перекусивши, вирішили потихеньку рухатися в бік Полтави. Бо зимовий день короткий, і за три-чотири години почне сутеніти. «На сьогодні, мабуть, досить. Приїдемо сюди по гриби влітку, якщо літо буде дощовим», — сказав Васильовичу. А він: не може бути, щоб ми порожніми додому повернулися. Та нас же кури засміють. Моя пропозиція: розвертаємо голоблі і їдемо в Яцинову Слобідку. Там є місце, де можна пошукати опеньки.

І незабаром ми вже у Яциновій Слобідці з півтори години прочісували схили порослої лісом глибокої яруги. На відміну від доглянутого Воронянського лісу, сосни тут старі й ростуть хаотично, вперемішку з чагарником. Але результат був той самий — нульовий. Пощастило тільки Васильовичу: знайшов тонконогий, схожий на опеньок грибочок. І загорівся: «Залишайся нагорі, наглядай за автомобілем, а я піду в розвідку на дно цієї балки».

Знаючи характер друга, я не став його відмовляти, і незабаром його спина вже миготіла далеко внизу. Спершу чувся шурхіт і тріск сухого галуззя, а потім я загубив його. І в ту саму мить, коли шум унизу стих, звідти почувся голос Васильовича, який сповіщав, що він виявив гриби. «Їх тут багато! Великі, молоді, свіжі!» — волав Васильович. І я не втримався, поспішив на його голос, що віддалявся. Коли вже заніс ногу над схилом, помітив, що небо все ще голубе й безхмарне. І, підкоряючись силі тяжіння, помчав униз, чіпляючись руками за стовбури сосен. Тільки моє наповнене целофановими пакетами відро торохкотіло.

Васильовича я внизу не знайшов, хоч і чув у різних кінцях яруги його захоплені вигуки, зате натрапив на сірі рядовки. Їх на березі порослого високою травою болітця справді було чимало. Стільки, що за п’ятнадцять хвилин моє п’ятнадцятилітрове відро було повне з горою. Я не вірив очам. Як таке може бути? Серед зими, за два дні до Різдва? Це було щось неймовірне!

Окрилений успіхом, я йшов понад болотом від того місця, де ми спустилися в яругу, далі й далі. І знову натрапив на колонію рядовок. Вони росли біля самої води. Тепер і чималі целофанові пакети швидко наповнилися. Складати гриби не було в що, але азарт мисливця не вщухав. У мене розболілася голова, тремтіли руки. Я стояв з кілограмами грибів розгублений і не знав, що робити далі. Був би поруч Васильович, він би знайшов вихід із ситуації. Але на телефонні дзвінки він не відповідав. Може, заблукав?

«…а-а-сильовичу! Ва-а-сильовичу!» — намагався докричатися до друга, але мій голос поглинав туман.

Коли гукнув ще раз, позаду мене щось затріщало, рохнуло і якийсь невидимий звір шарпнувся від мого голосу в болотяні нетрі. Мене пройняв холодний піт. Не раз чув від мисливців, що в полтавських лісах повно диких свиней. Тепер же бачив свіжі сліди від їхніх ратиць. Треба було якнайшвидше вибиратися з цього непевного місця. Але в який бік податися? Я йшов, спотикаючись, уздовж болота. Та ще й гриби тягнув, що зробилися дуже важкими.

Не раз і не два перетинав звірині стежки, але перевірити, куди вони ведуть насправді, не хотілося. Пакети з рядовками ставали дедалі важчими, а небо похмурішим. Коли вже був ладен викинути гриби, попереду зачорніла звірина стежка. Тож вже не роздумуючи, попростував нею і — о радість! — вона вивела мене на протилежний берег.

Ледь ступивши на сухе, набрав по мобільному Васильовича, і він відповів. Виявляється, він теж мене шукав, телефонував, але я був поза зоною. Тож повернувся до автомобіля.

Оскільки ми не могли визначитися з місцем мого перебування, Васильович порадив мені йти у найближче село і вже звідти йому зателефонувати. Так і зробили. Та спершу я ще поблукав лісом, бо берег, на який вийшов, також був заліснений. Пройшов з десяток кілометрів степом, оборонявся біля села від собак. Натер мозолі на ногах і руках.

Коли ми врешті зустрілися з Васильовичем у якомусь селі, обоє були дуже щасливі. Але ми рано раділи. На півдорозі додому в нас закінчилося пальне. І ми ще з годину прочекали в полі нашого побратима Федоровича, якого відірвали від вечері.

Слухаючи в дорозі нашу історію, бо всі троє їхали в одному автомобілі, а «Москвича» тягли на тросі, Федорович тільки хитав головою і дивувався: «Чудопали! Це ж треба додуматися на Різдво по гриби попертися!» Але ми з Васильовичем на його буркотіння не звертали уваги. Головне, що в наших відрах і пакетах були вагомі аргументи.