Андрій ЧИРВА
для «Урядового кур’єра»

Вчора і не хотів, але став свідком жіночих сліз — тихих і пекучих. Одна молода мама оплакувала загублену долю, а якщо бути точним, то черговий прихід до сина її «колишнього». «Принесе того персика, — дмухаючи на розпухлі повіки з нижньої губи, казала бідолашна, — побуде п’ятнадцять хвилин, і вже йому сумно. Вже він трясе своєю кіскою, щоб іти. Та йди, щоб ти прахом пішов!»

Сумна картина. Щиро кажучи, коли з такими ситуаціями стикаєшся, то жалкуєш, що не маєш за пазухою чарівної палички. Ось махнув нею і… закрутився батько дзи∂ою, заробляючи гроші на сина, а ввечері підкидає щасливе дитя до самісінької стелі…

Свідомий: подібні випадки безбатченків при живому (і вельми вгодованому) батькові не поодинокі. Не помічав, щоб наводили статистику, стільки у нас ось таких пощерблених сімей. Коли батько номінально числиться, в його паспорті стоїть штамп про одруження та наявність дитини, але його немає. Ні як чоловіка, ні як батька. Коли молоді здорові чоловіки перестають бути чоловіками, — це вже не сумно. Це катастрофічно. Адже якщо скинув із себе всі обов’язки, то мимоволі перетворюєшся на безстатеву істоту із зав’язаною на потилиці кіскою та рюкзаком за спиною, яка просто ходить і скрізь заглядає. Може, щось десь цікаве.

Кажу про речі страхітливі, хоч як поглянь. А якщо барикади покличуть відстоювати громадянські права — такий готовий вийти? А якщо якийсь розумник у світі вирішить, що ми вже вдосталь пожили в нашій благодатній сторонці й маємо посунутися — такий стане у стрій? Чи знову ж скине із себе обов’язок? Є такі підозри, і вони не безпідставні.

Але безсило опускаються руки. Що ж із такими, з кісками, які коптять і без того задимлене небо, робити, люди добрі? Як їх навернути до виконання подвійного обов’язку — чоловіка і батька? Може, затискати в лещата те, завдяки чому і з’являються діти, щоб наперед думав, чого він хоче? Негуманно, кажуть мені. Варварством пахне. Тоді, певно, варто хоча б раз на місяць екзекуції влаштовувати — намоченою в ропі різкою по голій… спині двадцять разів? Недемократично, кажуть мені. А як поставитеся до такого заходу: щодня перестріває такого горе-батька міліціонер і суворо запитує: «Ти для кого сина на світ пустив, га?!» І це, мені кажуть, не наші помірковані методи. Ми ж до цивілізованих країн горнемося, а тут — заклики до печери повернутися.

Знаєте, чим погана демократія українського розливу? Своєю безвихіддю. Хай спробують не 450, а вся тисяча депутатів розв’язати ось цю проблему: навернення чоловіків до справжнього виконання своїх обов’язків. Упевнений: або спечуться, піднімуть від безсилля руки, або пропонуватимуть варіанти з лещатами, різками та ропою. Бо ці істоти, про яких із презирством мовиться, завжди всім реформаторам скажуть: я вільна людина у вільній країні. Ідіть усі геть!

Виходить, ніякої управи на приходящих батьків знайти неможливо. Адже коли з’являться відповідні закони, за які проголосує парламентська більшість і які суворо зобов’язуватимуть виконувати батьківські обов’язки, ці, з кісками, перші заверещать: порушення прав людини! А аргументи на кшталт: «Подивись, аспиде, який гарний син у тебе росте!» таких до глибини не пропікають. У душу не проникають, бо вона в умовах вседозволеності вивітрилася.