Минуле нічому не вчить, кожному поколінню приготовано свою ідеологічну чашу отрути. Форма посудини дещо модернізується, але її наповнення одне й те ж. І якщо у ХХ столітті «правильна» радянська громадськість неугодних письменників шпетила фразою «Не читав, але засуджую», то нинішня російська інтернет-публіка, підтримувана армією проплачених тролів і ботів, жалить талановитих кінематографістів тотожним виразом «Засуджую і навіть дивитися не буду».

Фільм росіянина Андрія Звягінцева «Левіафан» ще не вийшов на широкі екрани (у прокаті з 5 лютого), а його співвітчизники вже вилили на режисера тисячі цебер інформаційних помиїв. Замість того, щоб пишатися митцем, бо ж російська картина вперше отримала престижну американську премію «Золотий глобус» (якщо не брати до уваги радянської «Війни і миру», знятої майже півстоліття тому Сергієм Бондарчуком, українцем за походженням). До того ж «Левіафан» номіновано на «Оскар». То чим же незадоволені росіяни? Чому б їм щиро не порадіти?

Натомість центральні російські телеканали успіхи Звягінцева згадали побіжно, в кінці випусків новин. А потенційному «Оскарові» наші сусіди очевидно раді не більше, ніж «справжні» радянські громадяни Нобелівській премії Бориса Пастернака, від якої цькованому владою поету довелося відмовитися.

Чим же кінорежисер так збурив суспільство? Адже його картина не політична, не ідеологічна, не історична. В її основі — соціальний конфлікт. До того ж на провінційному рівні. Сюжет немає сенсу переказувати — фільм уже «злили» в Інтернет. Якщо кількома словами, то ситуація така: у роботяги Миколи Сергєєва місцева влада відбирає обійстя на узбережжі начебто для зведення соціально важливого об’єкту. Хазяїн з дружиною Лілею і сином-школярем проти, тим паче, що компенсація за будинок предків мізерна. Однак суди вони програють, навіть московський адвокат — армійський друг Колі — виявився безсилим чимось зарадити. Тиск мера Прибрєжного Вадима Сергійовича плюс родинна трагедія Сергєєвих призводять до плачевного фіналу: Ліля гине, звинуваченого у її убивстві Колю ув’язнюють на 15 років, неповнолітній син потрапляє до опікунів.

Виходить, що біблейське чудовисько Левіафан, яке уособлює місцева влада, залишилося неподоланим. Верховну владу у фільмі презентує хіба що кольоровий портрет Путіна в кабінеті мера. Та ще кілька чорно-білих портретів радянських вождів — ці раритети герої використали на пікніку замість мішеней. На провокаційне запитання про зображення сучасних керівників була відповідь: їхній час ще не настав. Ото й уся політика!

Загалом росіянам треба було б подякувати режисерові за те, що так вдало вказав на пухлини хворого корумпованого суспільства. І принагідно покритикувати за художні огріхи та розсипи матюків — автор вирішив обійтися без евфемізмів. Так ні, гвалт покотився передусім по американському сліду. Як же без замовлення Заходу та наклепу на російську дійсність? Навіть Україні перепадає, хоча у фільмі немає недоумкуватих хохлів, викоханих російським кінематографом.

Попри те, що зйомки заручилися підтримкою Міністерства культури РФ, очільник відомства Володимир Мединський про «Левіафан» відгукнувся холодно. А депутат Законодавчих зборів Санкт-Петербурга Віталій Мілонов пішов далі, вимагаючи повернути надані на картину державні гроші. Коштів держава дала небагато, але — «вынь да положь». У відповідному зверненні до прем’єра Медвєдєва, як пише «Обозреватель», Мілонов добивається цензури в кіно. Роздратовані чиновники русофобством і нетиповістю зображуваного, хоча таких ситуацій — греблю гати, і не тільки в Росії.

Критикують Звягінцева і релігійні діячі — місцевий царьок творить беззаконня при потуранні духовних осіб. Криміналізований мер сповідується, причащається, жертвує на церкву чималі суми. Та й на місці будинку Сергєєва зводить не особисту віллу, а розкішний храм.

Реальність виявилася драматичнішою, ніж кіно. За іронією долі, саме у Кіровську Мурманської області, де переважно знімався «Левіафан», ще у 2009 році місцевий бізнесмен застрелив мера і його заступника, після чого вкоротив віку й собі. Зміст його посмертної записки правоохоронці не розголосили, але народ подейкує, що підприємець втомився від мільйонних поборів влади. Хоча, за інтернет-чутками, бунтар-бізнесмен сам був із бандитів.

Щодо фільму, то кожен глядач хай сам вирішує, наскільки він злободенний. Проте слід пам’ятати: безмірне закручування гайок може зірвати різьбу. Адже владарюванню царя-батюшки настав кінець навіть попри нав’язану народу думку про те, що самодержець насправді добрий, він просто не знає про безчинства сатрапів на місцях. Нині схоже на те, що путінські посіпаки зривають і цей фіговий листок, нахабно заперечуючи будь-яке владне беззаконня в Росії, спроможне чавити людські долі. 

Віктор ЦВІЛІХОВСЬКИЙ
для «Урядового кур’єра»