Є в колишньому Драбівському, а нині Золотоніському районі на Черкащині хутір Козорізи. Здалеку хутір нібито як хутір. Ось тільки будинки всі — то без шибок у вікнах, то із проваленим дахом, а то й зовсім похилилися. Подвір’я бур’янами позаростали, огорожу подекуди хтось на дрова порозбирав. Проте одне подвір’я за зеленим парканом справне, доглянуте.

Із хвіртки з’являється господиня обійстя Лідія Козоріз. Бабуся вже давно дев’ятий десяток розміняла, а порається досить жваво. Кури та качки створюють звичний акомпанемент, без якого уявити щоденне життя Лідії Іванівни важко. Доповнює його хрипким басом пес Байкал, який, помітивши певний непорядок серед пернатих, допомагає господині зібрати їх докупи. Одне слово, все як звичайно.

Троянди й маки — її пам’ять і надія

Провівши до воріт заїжджих журналістів, Лідія Іванівна вмощується біля телевізора, проте вистачає її не надовго: нічого й подивитися, каже. Політична балаканина, від якої легше нікому не стає, давно набридла. Раніше, бувало, радіо розвеселяло, пісні гарні, радіовистави передавало. А тепер мовчить репродуктор. Із фотографій на стінах дивляться на неї близькі й дорогі серцю люди. Ось хіба що з ними й поговорить, іноді поплаче. Але до самотності вже давно звикла. Та й не самотня вона в повному розумінні, хоч і залишилася на хуторі одна.

Повмирали односельці, повиїжджали до міста, райцентру родичі та сусіди. Спорожнів хутір. Але зовсім засумувати їй не дають: то донька з міста заїде, то онуки дров підрубають, то племінник пенсію принесе, то так люди навідаються. До найближчого сусіда два кілометри. А бездоріжжям бабусі навряд чи вдасться здолати таку відстань. Кликали її до міста, до гурту. Але за багато років звикла до самостійного сільського буття. А старе дерево, каже, не пересаджують, бо не приживеться. Я, мовляв, уже тут якось буду. Тепер ось, жартує, знаменитою стала. Кореспонденти цікавляться: аякже, баба сама на хуторі залишилася.

У печі весело стрибають вогники, розливається по хаті запах свіжого борщу. Сонце заглядає у бабине вікно, ніби хоче розрадити стареньку. Промінь вихоплює розкладені на ліжку вишивані рушники, які вигаптувала, як ще молодшою була. Очі вже не ті, скаржиться, а то б ще вишивала. Бувало, колише немовля (діти тоді народжувалися через рік-два, одне за другим), а в руках — ще й вишивка. Так і надбала рушників, на яких усе її життя вимережане. Як співається, червоне — то любов, а чорне — то журба. Рушника «На щастя, на долю» прикрасила червоними трояндами. А ще любила вишивати маки. Вони й досі квітують на полотні якимось незбагненним дивом, наповнюючи скромну оселю святом молодості. І пам’яті.

І любов, і журба переплелися на полотні, як і в її житті, так, що й не скажеш достеменно, де закінчується одна й починається друга. Сім’я, діти, власне господарство завжди потребували посиленої уваги. Окрім того, ким тільки  не працювала в місцевому колгоспі: і корів доїла, і в ланці буряківників справлялася. Доглядали тоді по п’ять-шість гектарів цукристих. І про дітей, а потім і онуків встигала потурбуватися, викохувала їх на добро, на щасливу долю. Повиростали, розлетілися. Вона розуміє: життя є життя. І потрібні вони не тільки в Козорізах.

Козорізи — хто вони?

Як дослідив публіцист Віктор Козоріз із Харкова (він родом з Великого Хутора, що неподалік, у колишньому Драбівському районі), історія роду Козорізів сягає ХVІІІ століття. За однією з місцевих легенд, яку повідав колишній учитель і житель цього хутора Василь Талан, Козорізи заснував козак Влас Іванович Козоріз, який мав двох синів — Петра та Івана. Від них і походить назва хутора.

«По-різному склалася доля братів Козорізів, які колись жили на хуторі. Але вона дуже схожа на трагічну долю багатьох  українських селян, які стали заручниками свого неспокійного часу, — пише дослідник.— За переказами місцевих жителів, під час колективізації Якова Козоріза (одного з нащадків) розкуркулили і виселили на Сибір, де й загубився його слід. А інший родич Семен Козоріз ще до цих бурхливих подій встиг із сім’єю виїхати на чужину, теж за Уральські гори, залишивши добротну хату і все нажите майно. Нині на тому місці, де колись вирувало життя хліборобської родини, непролазні чагарники, над якими височіє до половини спиляний осокір, а від колись багатолюдного хутора залишилося не більше десяти хат. Та й то половина з них дихає пусткою».

Немає нічого дивного в тому, що нащадки вихідців із цього хутора, який лежить на лівому березі болотистої річки Чумгак, нині живуть у багатьох містах і селах України й навіть за кордоном. Але, безперечно, їхнє коріння тут, на Центральній Україні. Отож осідок козорізівського роду слід шукати, як вважає Віктор Козоріз, саме на Черкащині, де найбільше людей з таким прізвищем.

Одна з «могікан» — Лідія Козоріз, яка залишається вірною своєму хуторові й виживає тут, як може, попри віддаленість цивілізації, розгрузлі шляхи та самотнє і непросте життя.

Хутір завжди був небідним і досить велелюдним. Проте революції, війни та голодомори прокотилися й по ньому бездушним котком, забравши чимало життів, понівечивши долі. Не любить про таке згадувати Лідія Іванівна, надто розповідати малознайомим. Але підступна пам’ять раптом витягне з небуття перекошене зі шрамом обличчя представника місцевої влади, що прийшов у голодні роки шукати сховане у клуні зерно. А то згадається щаслива дівоча весна, коли на хуторі раптом розцвіли яблуні, які кілька років тому винищили, аби не платити непосильний податок.

«Директорка» не падає духом

Довга зимова ніч, коли вже й боки нібито протестують проти довгого лежання, нарешті закінчується. Уже починає сіріти небо. На подвір’ї її радісно зустрічає вірний сторож Байкал. Насипає в його порожню миску вчорашньої каші, накладає на руку цілий оберемок дров (спасибі онукам, що напиляли й нарубали) і повільно чимчикує до хати, щоб почати одвічну зимову роботу: розпалити в печі, наварити їсти, прибрати. Господарство, хоч і невелике, а потребує уваги.

Он і садок за хатою — порічки, смородина, яблуньки — все чекає її дбайливих рук. Обрізати гілля, удобрити — восени буде чим гостей почастувати. Продовольчих припасів, заготовлених ще осінньої пори у віддаленому магазині, для чого доводиться наймати машину, ще вистачає. Та й весна не за горами.

Її Лідія Козоріз чекає з особливим нетерпінням. Почнуть заглядати у двір фермери. Одні просто погомонять про те про се, інші дозволу попросять на обробку полів хімікаліями, адже нині без хімії нічого не робиться. Усміхається старенька: «Я тепер ніби директорка хутора». Ось тільки якби дорогу не псували тракторами, вдавано сердиться Лідія Іванівна, бо з багна й ноги не повитягаєш.

…Був собі хутір Козорізи. Колись нарекли його неперспективним, хоч жили в ньому гарні роботящі люди, здатні й гори перевернути. Такі хутори і села ще залишилися на карті, але в них уже майже ніхто не живе. В Україні щороку десятками зникають села. Як свідчить статистика, таких уже з пів тисячі. Молодь виїжджає, бо немає роботи, налагодженої інфраструктури, якісних послуг. По суті, немає достойного життя. І жодних перспектив. Як коментує з екрана телевізора заступник голови Черкаської облдержадміністрації Роман Карманнік, це не означає, що найближчим часом зовсім зникне сільська місцевість. Є, мовляв, населені пункти, де розвинена інфраструктура, працюють магазини, школи, садочки, вони надають не гірші послуги, ніж у містах, там є робочі місця, підприємства, розвивається фермерство. Такі села й надалі існуватимуть.

Так, життя, наша соціально-економічна реальність вносять корективи й у сільське буття. Однак бачу біля хвіртки самотню постать Лідії Козоріз. Вона, ніби заспокоюючи мене, каже: якось воно буде, незабаром весна…