Торік уперше за багато років український уряд повністю забезпечив потреби людей з інвалідністю у технічних засобах реабілітації, додатково спрямувавши на це з державного бюджету 787 мільйонів гривень. Відповідні кошти отримала й Полтавщина і повністю їх освоїла.
«Відсоток освоєння коштів і забезпечення технічними засобами реабілітації на Полтавщині становив 99,8», — сказав під час ознайомлення з діяльністю Полтавського казенного експериментального протезно-ортопедичного підприємства заступник міністра соціальної політики Віталій Музиченко.
Він позитивно охарактеризував роботу Полтавського КЕПОП, обговорив із його керівництвом шляхи розв’язання проблем, які заважають розвитку підприємства.
Про що саме говорили, про роботу в італійському реабілітаційному центрі й перспективу створення такого центру в Полтаві «Урядовому кур’єру» розповідає директор підприємства Сергій ЦЕГЕЛЬНИК.
Підприємства нашої галузі мають стратегічне значення
— Сергію Івановичу, склалося враження, що візит урядовця застав вас зненацька.
— Так, це була приємна несподіванка. Державний чиновник такого рівня завітав до нас уперше. Тому ми із задоволенням показали йому своє підприємство, що ми робимо, і розповіли, що можемо робити. А потім у нас відбулася розмова, де ми акцентували на ритмічності фінансування підприємства, перегляді граничних цін на протезно-ортопедичні вироби та інших важливих для нас питаннях. Перебування заступника міністра на підприємстві тривало понад 3,5 години. Він нас почув. Тепер усе проаналізує, й буде ухвалено відповідне рішення. А щоб йому було легше нас зрозуміти, розповів йому, як такі питання вирішують в Італії. Я там сім років пропрацював у структурі, що займається реабілітацією людей з інвалідністю.
— Ця структура приватна?
— Так. В Італії виробництвом і забезпеченням технічними засобами реабілітації займаються державні й приватні структури, але замовлення насамперед отримують державні, тому що для безпеки країни підприємства нашої галузі мають стратегічне значення.
Італійська держава вкладає величезні кошти у їхній розвиток і здійснює контроль за їхньою діяльністю. Адже це цеглинки в її фундаменті.
— Як ви потрапили в Італію?
— Мене запросили попрацювати колеги. Поїхав, мені там сподобалося, і з 1997 року вже жив місті Трані, і працював у Барі й Таранто. І так поступово об’їздив весь південь країни. Свою медичну кар’єру починав на посаді помічника лікаря, а після того, як склав комісії із 40 осіб 13 додаткових екзаменів і отримав їхній диплом, зміг працювати лікарем-реабілітологом.
— Італійці ставилися до вас упереджено?
— Перші три роки так. Мене всіляко перевіряли на цивілізованість. Але мені пощастило завоювати їхню довіру, а потім і повагу ставленням до роботи, їхньої мови, звичаїв, культури, людей. Тож вони визнали в мені сеньйора й доктора.
— Коли ви відчули, що вас визнають як лікаря?
— Тоді, коли до мене на лікування стали приїжджати пацієнти аж із Гренобля й Бельцано, — це крайня північна точка Італії. Тобто живе спілкування з людьми спрацювало краще від усякої реклами. Я ж працював не тільки реабілітологом, а й кінезіотерапевтом, мануальним терапевтом.
— Як в Італії оплачується лікарська праця?
— По-різному. Там усе залежить від спеціалізації й кваліфікації лікаря. Він може заробляти 2 тисячі євро, а може й 20 тисяч. Сімейний лікар заробляє приблизно 3 тисячі євро. Це на одній роботі. Але всі кваліфіковані лікарі підробляють. У мене теж були свої студії, тобто додаткові можливості для підробітку.
— Де там якісніше лікують — у державних чи приватних лікувальних закладах?
— В Італії лікарі скрізь дуже відповідально ставляться до роботи, бережуть здоров’я пацієнтів. Звичайно, приватні лікарні модерновіші, там краще обслуговування. Але якщо немає нагальної потреби, то італійці намагаються пройти обстеження, полікуватися в державних лікувальних закладах. А там є черги, й іноді можна цілий місяць чекати, щоб потрапити до спеціаліста. У нас у державній установі до лікаря потрапити набагато легше.
Попри це, наші співвітчизники, які там працюють і справно платять податки, здебільшого лікуються у державних лікарнях, де мають змогу безплатно поставити навіть ендопротези на кульшові суглоби.
В Італії людей з інвалідністю пестять, як дітей
— Як в Італії ставляться до людей з інвалідністю?
— Там їх пестять, як дітей. Вони повністю соціально захищені. Держава забезпечує їх і автомобілями, й кріслами, й усім необхідним, вони завжди на обліку й щороку безплатно проходять планову госпіталізацію.
Якось ми з одним пацієнтом поїхали подивитися на площу Венеція, де виступав Беніто Муссоліні. У мене є слабкість — подорожувати й відвідувати історичні місця. Тому дізнавшись про цю площу, попросив пацієнта повезти мене туди. Та місцина розташована посеред величезного парку, й проїзд туди заборонено. Але мій пацієнт-гід поїхав на машині парком і пішохідними доріжками. Карабінери, побачивши, стали наздоганяти. Я втиснувся у крісло й думаю: кінець. Зараз нас оштрафують на чималу суму, і прощавай, моя репутаціє законослухняного громадянина. Але щойно стражі порядку побачили посвідчення особи з інвалідністю, змінили гнів на милість і, перепросивши, лише попрохали нас культурно виїхати з території парку.
— Як гадаєте, колишні італійські пацієнти вас ще пам’ятають?
— Недавно був в Італії. Уже минуло майже 12 років, як звідти виїхав, а коли йшов містом, упізнавали. Зайшов у піцерію: «О! Докторе!». Обнялися. Один продавець фруктів, якого я колись вилікував, випадково вийшов на вулицю, впізнав мене й просто на тротуарі впав навколішки: «Докторе! Ти ж мене врятував!». Довелося нам із дружиною червоніти й піднімати його з колін, бо незручно було перед людьми.
І в інші заклади, кафе заходив, і люди мене впізнавали. Тобто італійці добро пам’ятають.
— Чим цікавий реабілітаційний центр, у якому ви працювали?
— Там знають усіх людей з потребами і якісно за рахунок держави їх обслуговують. Якщо людина живе в селі або іншому місті, її до реабілітаційного центру і потім додому підвозять спеціальним транспортом. Пацієнтові центру видають карту, де лікар розписує, яких спеціалістів йому треба відвідати, й він усі реабілітаційні процедури проходить безплатно за день.
— То, може, треба такий центр створити і в Полтаві?
— Звісно, треба. Живу з цією мрією.
— І ви з вашим досвідом цим займетеся?
— Лише мого бажання створити такий центр недостатньо. Ось коли у держави будуть кошти, тоді, думаю, ми до цього питання повернемося.
Віталій Музиченко сказав, що йому відомі потреби афганців, чорнобильців, атовців і він їм дуже хоче допомогти. Але треба враховувати й можливості держави.
— А як із порожньою скарбницею полегшити життя людям з інвалідністю?
— Микола Семашко сказав, що майбутнє медицини — за профілактикою. Треба вести здоровий спосіб життя. Адже звідки зазвичай беруться ці люди? Чоловік розслабився понад допустиму норму й потрапив під машину, замерз або обморозив кінцівки. Здоров’я людини залежить і від загального рівня культури в суспільстві, й від культури харчування.
Ось прочитав, що в Києві перевіряльники закупили в магазині 29 пачок вершкового масла, і з них 20 виявилися не придатними до вживання.
Щоб бути в тонусі, треба робити фіззарядку, особливо людям, які ведуть малорухомий спосіб життя.
— Як оцінюєте роботу Полтавського КЕПОП торік?
— Для мене моє підприємство найкраще. Хоч не можу сказати, що для нас 2019 рік був легким. У нас були різні складні ситуації, але завдяки тому, що уряд надав нам додаткові кошти, з боргами розрахувалися й виконали всі замовлення.
Олександр ДАНИЛЕЦЬ,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Сергій ЦЕГЕЛЬНИК. Народився 1954 року в місті Барнаул Алтайського краю (РФ). 1960-го з батьками переїхав на постійне місце проживання в Полтаву. Закінчив Українську медичну стоматологічну академію за фахом «лікар-ортопед-травматолог» та інтернатуру при цьому виші.
Працював у Полтавській міській клінічній лікарні №1, із 1997-го по 2008 рік — за спеціальністю в Італії.
Із червня 2018-го — директор Полтавського казенного експериментального протезно-ортопедичного підприємства.
Лікар вищої категорії. Автор двох винаходів і понад 50 рацпропозицій, 20 наукових праць у галузі ортопедії й травматології. Співавтор двох монографій з питань реабілітації.
ДОВІДКА «УК»
На Полтавському КЕПОП працює 145 осіб, з них у Полтаві –– 88, у Сумах –– 39, Кропивницькому –– 18 осіб. На обліку підприємства перебувають понад 46 тисяч людей з інвалідністю.
У 2019 році на підприємстві план випуску продукції виконали на 103%, чистий прибуток становив 1 мільйон 227 тисяч гривень, до держбюджету сплатили майже 8 мільйонів гривень податків.