На в’їзді до Житомира з боку Києва увагу подорожніх привертає помітна на тлі ще фактично садибної приміської забудови багатоповерхівка, що нагадує розгорнуту книжку. Це Інститут сільського господарства Полісся Національної академії аграрних наук України, який із 2018 року очолює ексміністр аграрної політики, доктор сільськогосподарських наук Сергій РИЖУК. Наша розмова з ним — про затребуваність наукових досліджень і загальну ситуацію в аграрній галузі.
— Насамперед коротко розкажіть про історію установи, що опікується зоною українського Полісся, де, на відміну від чорноземних областей, своя специфіка рільництва.
— Фактично наша установа бере початок від Коростенського дослідного поля, створеного 1936 року в селі Грозине. У 1956-му цю наукову установу перейменували в Житомирську обласну дослідну станцію, що стала основою для заснування у 1976 році науково-дослідного інституту хмелярства. Саме від нього юридично веде історію наша наукова основа, що отримала нинішню назву 1998-го.
Ця зміна вивіски стала, хоч як прикро констатувати, наслідком занепаду хмелярства, хоча водночас відкриттям значно ширшого простору для досліджень у всіх інших аграрних галузях на Поліссі. На той час в інституті та його філіях займалася наукою майже тисяча працівників, а на час мого приходу в установу залишилося близько ста, з яких тільки половина були науковцями. Навіть мізерні зарплати, що мало чим відрізнялись у докторів наук і прибиральниць та охоронців, вчасно не виплачували, а землі під дослідними полями правдами й неправдами вилучали для подальшої приватизації.
— Можливо, це було зумовлено тим, що наука втратила зв’язок із потребами виробництва і стала незатребуваною?
— Певною мірою це правда, бо на той час на Поліссі вслід за хмелярством фактично зникли льонарство та промислові картоплярство і м’ясне тваринництво, втратило актуальність колись напрочуд актуальне для нашого краю завдання осушення заболочених і перезволожених земель. Потужні наукові школи, що опікувалися цими напрямками, стали суто теоретичними, а практика поставила зовсім інші завдання: вирощування на півночі України кукурудзи, ріпаку, сої й навіть соняшнику, тобто раніше не типових для Полісся сільгоспкультур.
Однак не відкрию Америки, якщо скажу, що наука буде затребуваною, коли вона не тільки йтиме за потребами практики, а й випереджатиме їх, вказуючи, що і як потрібно робити. У зв’язку з цим переконаний, що потрібна чергова реорганізація нашого закладу з інституту сільського господарства Полісся в інститут системних досліджень АПК Полісся.
— У чому принципова різниця між цими двома термінами?
— Ризикну викликати шквал критики, але змушений заявити, що в нашому регіоні вже немає сільського господарства в його класичному визначенні. Фактично від нього залишилася тільки зернова галузь, яка навіть зміцніла, перетворившись на джерело експорту пшениці, ячменю, сої, ріпаку та постачання соняшнику для виробництва олії, основний обсяг якої йде за кордон.
Виникають логічні запитання щодо потенційної тривалості такого господарювання, стійкості й надійності зорієнтованого на іноземні ринки агровиробництва та здатності ґрунтів до тривалої експлуатації за умов вирощування монокультур. Напрошується самоочевидна відповідь про нагальну потребу диверсифікації аграрної галузі, що неможливо без комплексного вирішення завдань вирощування і переробки отриманої продукції.
Згадаймо про численні спроби відродження хмелярства і льонарства, що призвели тільки до неефективного витрачання бюджетних коштів, бо отримана сировина виявилась або незатребуваною, або не було потужностей, щоб льон перетворити на дефіцитні нині на світовому ринку натуральні тканини.
Можемо довго і переконливо розповідати про необхідність розвитку фермерства, однак правда в тому, що дрібнотоварне виробництво не здатне на рівних конкурувати з великотоварним у вирощуванні пшениці, ріпаку, сої чи соняшнику, а це нині найприбутковіші культури. Це потенційна ніша для овочівництва за умови організації мережі оптових баз із закупівлі і тривалого зберігання продукції, вирощеної фермерами-овочівниками.
У нашому інституті вже розроблено технологію вирощування у теплицях молодої картоплі, де термін від посадки до отримання товарних бульб — 30 діб. Ця продукція здатна замінити експортовану з Єгипту й дати роботу взимку тисячам селян у разі налагодження всього ланцюжка фермер — закупівля — супермаркет.
— Фантастично, бо, на відміну від Єгипту, взимку тепла і світла в України замало.
— Це правда, якщо користуватися традиційними теплицями, які пропонуємо замінити каркасом із гнучких сонячних батарей, а замість ґрунту використовувати гідропоніку. Собівартість вирощування єгипетської картоплі буде нижчою, але з урахуванням різниці у транспортних витратах між долиною Нілу і селом під Малином у підсумку вітчизняні бульби будуть дешевшими.
— Не ображайтеся за прямоту, однак для більшості українців молода картопля взимку — розкіш. Людей цікавлять більш насущні питання хліба і до хліба.
— І зайнятості насамперед у сільській місцевості, про яку звикли говорити: буде школа, буде й село. Хоч правильніше казати: буде робота, будуть і молоді родини з дітьми, яким потрібна школа.
Тут знову не обійтися без рекомендацій науки, що мають стосуватися всього АПК, а не суто аграрного виробництва. Ми вже кілька разів наступали на ті самі граблі, коли роками за бюджетної підтримки нарощували поголів’я ВРХ, яке після падіння закупівельних цін на м’ясо і молоко вирізали за лічені місяці. А худоба на фермах — це не тільки постійна робота для вже нечисленних за сучасних технологій доярок і фуражирів, а й можливість забезпечувати сівозміни на полях, вносити у ґрунт органічні добрива та створити додаткові робочі місця у сільськогосподарському машинобудуванні, харчовій промисловості, торгівлі тощо. З урахуванням цього одна корова на фермі забезпечує зайнятість 0,8 працівника.
— Якщо взяти до уваги, що 30 років тому в Україні було 27 мільйонів корів, то така кількість худоби здатна забезпечити нині зайнятість усього працездатного населення.
— Колись це поголів’я годувало молоком і м’ясом весь неозорий СРСР, а не тільки Україну. Нині потреби в такій чисельності ВРХ уже немає. Надто що в колишніх колгоспах надої від однієї корови були в рази менші, ніж нині. Саме наука мала б сказати, скільки нам потрібно худоби всього й у розрахунку на 100 га сільгоспугідь. Потужні агрохолдинги мають або самі утримувати науково обґрунтоване поголів’я, або за рахунок своїх надприбутків співфінансувати витрати на тваринництво інших виробників. Без цього ми виснажимо землю, а продукцію тваринництва купуватимемо за кордоном.
— Ще одна болюча проблема — дедалі помітніша зміна клімату, що дало змогу вирощувати вже згадуваний нами соняшник навіть на півночі України.
— За 25 останніх років середня температура на Поліссі підвищилася на 2,5 градуса, кількість опадів скоротилася на 25—30%. За цих умов треба вже займатися не лише осушенням, а й зволоженням поліських земель. Це вкрай важливо не тільки для нашого регіону, бо болота і малі річки, яких тільки на Житомирщині майже три сотні, акумулюють вологу для всієї України. Раніше дощові й талі води затримувалися на Поліссі і впродовж усього року живили потоки, що неквапно текли до самого Чорного моря.
Нині навіть на Поліссі пересихають криниці й ставки. Це вкрай актуальна проблема, що впливає на ситуацію в сільському і вже навіть лісовому господарстві, яку треба розв’язувати комплексно і яка належить до сфери системних досліджень АПК Полісся, на які претендує наша наукова установа.
— Наука — дороге задоволення, що потребує великих бюджетних асигнувань, на які в держави не вистачає фінансових можливостей.
— Вважаю, що нехтування наукою коштуватиме всім нам дорожче, ніж її фінансування. Особливо коли йдеться про майбутнє агропромислового комплексу, який рік у рік зміцнює значимість, як основи економіки України. Не варто забувати, що торгувати сільгосппродукцією набагато краще і вигідніше, ніж металургійною сировиною, виробництво якої шкодить довкіллю і потребує величезних бюджетних вливань на дотаційне вугілля.
Крім того, у користуванні аграрних наукових установ є такий ресурс, як земля.
На жаль, ситуація з нею вкрай непроста. Наприклад, 3 тисячі га полів нашої дослідної станції в селі Грозине Коростенського району, як я вважаю, незаконно передано на приватизацію. Навряд чи варто розбазарювати державну землю, яку більшість нових власників просто перепродасть.
Натомість 460 га полів, які ще залишились у розпорядженні нашого інституту, ми торік повністю засіяли. Завдяки цьому ліквідували заборгованість із зарплат і змогли підняти її розмір для наукових працівників.
На моє переконання, аграрна наука — не утриманка, а годувальниця. І у прямому, і в переносному значенні, бо гріш нам ціна, коли розказуємо іншим, як господарювати на землі, а самі не здатні обробити передані нам у користування поля.
Зрозуміло, що аграрна наука не має перетворитись на бізнес, бо найвигідніше за прикладом деяких горе-бізнесменів рік у рік засівати ниви соняшником. Однак напрацювання сучасних технологій господарювання і випробування нових сортів має проходити не на мініатюрних ділянках, які можна обробити вручну і показати в результаті рекордну врожайність, а у справді польових умовах. Лише так наші поради будуть чогось варті, а дослідні установи матимуть моральне право вимагати бюджетні кошти не на утримання науковців, а на науку, яка корисна виробництву.
Віктор ШПАК,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Сергій РИЖУК. Народився 20 січня 1950 року в смт Чуднів Житомирської області. Доктор сільськогосподарських наук. Член-кореспондент Національної академії аграрних наук України.
У 2002—2004 роках — міністр аграрної політики України. Із червня 2018-го — директор Інституту сільського господарства Полісся НААН України.
Ми в Google+