Обов’язковість шкільної форми — питання, яке періодично викликає у громадськості шквал і позитивних, і негативних емоцій. Щороку цю проблему активно обговорюють напередодні 1 вересня. І не дивно, адже батьки, збираючи дитину до школи, скаржаться на шалені суми витрачених грошей на численні зошити, ручки, фарби, інше шкільне приладдя, спортивний одяг. Список можна продовжувати. Однак чи можна зекономити гроші, не купуючи шкільної форми?

Невже дешевше вдягати дитину в одяг, який вирізнятиме її? І чому питання шкільної форми нині таке актуальне? Невже тільки тому, що вчителі, сіячі мудрого, зробили учениці зауваження стосовно занадто відвертого декольте або пожурили учня за те, що прийшов до школи у шортах, у яких ще вчора бігав на стадіоні, граючи у футбол? Народна мудрість стверджує, що без минулого немає майбутнього. Отож повертаючись до минулого, згадаймо 1960—1990-ті: усі дівчатка, незалежно від пори року та погодних умов, у коричневих сукенках з білими пришивними комірцями й такими самими манжетами, у чорних фартушках. На свята — білий фартушок. А якщо пощастить, то ще й мереживний. Хлопчики ж у вовняних костюмах такого самого кольору. І ніхто й гадки тоді не мав відмовитися від шкільної форми. Сучасна ж молодь активно пропагує ідею, що шкільна форма знищує індивідуальність, заважає гармонійному розвиткові особистості.

Отже, думки про шкільну форму діаметрально протилежні: прихильники називають її своєрідним корпоративним одягом, що відрізняє учасників навчально-виховного процесу одного навчального закладу від іншого, вказують на нівеляцію ознак соціального розшарування учнів, на те, що шкільна форма дисциплінує, адже строгий діловий стиль одягу не відволікає учнів від навчання. Наявність шкільної форми виконує ще й колективоформувальну роль. Супротивники ж б’ють себе в груди й постійно цитують концепцію «Нової української школи», в основі якої дитиноцентризм, а шкільна форма стає на заваді можливості виразити свою унікальність і неповторність.

Наші урядники настільки втомилися від постійних обговорень, скарг і звернень до них із проханням розібратись у ситуації, що склалася зі шкільною формою, що видають один за одним накази «Про шкільну форму» (№929 від 3 жовтня 2017 року) та «Про дотримання педагогічної етики працівниками навчальних закладів міста Києва» (№43к від 25 січня 2016 року), за якими всю відповідальність про прийняття рішення про наявність/відсутність єдиного зразка шкільної форми перекладають на раду школи (адміністрація навчального закладу, вчителі, батьки, учні).

Навчальні заклади Києва підтримали демократичний підхід у цьому хисткому питанні. Деякі школи, ліцеї, гімназії змогли переконати супротивників шкільної форми й замінили у своїх статутах поняття «шкільна форма» на діловий стиль одягу. Вони мотивували це тим, що одяг, який характеризується стриманістю і консерватизмом у виборі тканини, кольору, крою й аксесуарів,  надає статусності дітям, виховує почуття смаку, гордості за себе як представника певного навчального закладу, це складова іміджу, який формується з дитинства. При цьому всім учасникам навчально-виховного процесу в деяких навчальних закладах раз на тиждень дозволено приходити в одязі стилю кежуал.  Адміністрації поодиноких навчальних закладів обрали шлях найменшого спротиву: ліквідували у статутах закладів поняття шкільної форми.

На мою думку як представника учительської спільноти, діловому стилю одягу єдиної встановленої радою школи кольорової гами та подібного вигляду бути в навчальних закладах. Певна річ, вимагати купувати костюм чи сукню певного виробника ніхто не має права, як і не має права принижувати гідність дитини. Проте переконувати учасників навчально-виховного процесу в доцільності ділового стилю одягу необхідно повсякчас. Вода, як кажуть, камінь точить. На чиєму боці буде успіх, покаже час, але й до сьогодні пристрасті навколо шкільної форми не вщухають.

Юлія СЕРГІЄНКО,
вчитель української мови та літератури вищої категорії,
вчитель-методист київської спеціалізованої школи №16