Цей скромний куточок над морем хлопці називали раєм. Бо все пізнається у порівнянні, а вони, по суті, щойно з пекла. Із зони АТО, дехто — просто із шанців. Тож навіть якщо на цій базі відпочинку з назвою «Волна-Люкс» не все витягувало на люксову категорію — це були не ті відпочивальники, котрих міг засмутити поламаний замок чи брак устриць у меню. Головним тут, на півдні Одещини, у курортному селищі Затока, були тиша і спокій. А ще — море і тепле сонечко на диво тривалого оксамитового сезону. І все це в оточенні дітей та дружин. Таку розкіш, зізнаються бійці, навіть у мирний час не часто могли собі дозволити.
Два тижні без війни
Ставка на сімейний відпочинок була чи не головною особливістю в роботі Центру психологічної реабілітації, що працював цього року з 10 до 22 вересня на базі «Волни-Люкс». «Щоб не було так само, як на війні, коли вони тільки один одного бачать», — каже голова правління міжнародного благодійного фонду «Промені добра» Таїсія Карпіна. Вона власниця бази відпочинку і, по суті, єдиний фінансовий донор акції.
«Ми написали більш як 500 листів — ніхто не відгукнувся ні з фінансуванням, ні з обладнанням», — зізнається Таїсія Карпіна. Тож весь відпочинок тримався фактично на її гаманці. А це харчі, комунальні послуги, зарплата персоналу. Загалом приблизно чверть мільйона гривень. І це попри те, що чимало обслуговуючої роботи виконували працівники фонду. Трішки допомогла харчами Білгород-Дністровська РДА. Особлива вдячність відділу культури, який подбав про те, щоб щодня до бійців із концертами приїжджали самодіяльні колективи. А ось обіцяної обласною владою охорони так і не було. Тож чергування організовували самі працівники фонду. Іноді навідувався місцевий дільничний. У підприємців не вдалося випросити не те що фінансової підтримки, а навіть знижки на продукти. Попри те, що майже все довелося робити самотужки і власним коштом, Таїсія Карпіна вважає, що перший млинець глевким не вийшов: «Ми навіть не чекали на такий гарний результат. Хлопці буквально відтанули. А приїхали такими похмурими, наче з іншого світу».
На відпочинок — з гарячої точки
Ігор Мазур — командир 1-ї роти 131-го окремого розвідувального батальйону ЗСУ, в мирному житті — керівник УНСО на Київщині. Враження людини, психологічно травмованої й такої, що потребує реабілітації, аж ніяк не справляє. Впевнена й спокійна манера спілкування, жодних натяків на злість чи агресію. У зоні бойових дій він не новачок. Згадує, що побував у гарячих точках грузинсько-абхазького, карабаського й чеченського конфліктів. Та зізнається, що є те, до чого звикнути не можна: «Коли повертаєшся із фронту, коли поряд щось гупає чи машина різко стартує, виникає бажання пригнутися чи навіть залягти. У зоні АТО навіть 7—8-річні дівчатка вже вміють відрізняти вхідні та вихідні вибухи мінометів».
Про те, що допомогло б йому повернутися до мирного життя, каже так: «Аби ще менше смертей побачив, то було б легше повернутися». Звісно, жоден реабілітаційний центр на це вплинути не може. Максимум — надати допомогу кваліфікованого психолога. У «Волні-Люкс» їх працювало шестеро. Робили все що могли. Однак висновок організаторів такий: цивільний психолог — це не те, що потрібно бійцям. «За книжками цього не навчишся», — каже Лариса Чинкалова. Вона представляє волонтерську організацію «Шпиталь Майдану», яка брала участь в організації реабілітаційної акції, зокрема організовувала заїзд бійців.
«Тільки коли психолог поїхав, побачив, пережив і йому самому після цього не потрібен психолог, — продовжує волонтерка, — його можна буде допускати до роботи з воїнами».
Розвідник Олександр думає спробувати себе в цій ролі. Бо пройшов передову і психічно не зламався. Недооцінювати ті навантаження він не схильний. Каже, що сам готовий знову потрапити у те пекло, а ось брата туди пустити не хотів би.
Хто лікуватиме від кривди?
Одне вразило мене у розмовах учорашніх демобілізованих. Дехто з них з військом розпрощався остаточно — через поранення. Хтось під час чергової хвилі мобілізації знову може опинитися в тому пеклі. Та найбільше нарікань у них викликає не ворог — його лиха роль принаймні логічна. Ігор Мазур каже, що по-справжньому винні у лавах супротивника хіба відсотків з десять. Решта винна в тому, що жила на цій території й пішла за товаришами. Їх треба просто повертати до нормального життя.
Серед мирного населення найбільшу неприязнь викликають навіть не вороже налаштовані громадяни. Іноді їх справді хтось просто добряче налаштував. «Якщо перед тобою була частина, яка справді знущалася з людей, — зауважує Олександр, — то це, безперечно, важко. А коли ти лише приїжджаєш, а на тебе вже дивляться як на нелюда?»
Справжню огиду у воїнів викликають всілякі перевертні, що з однаковим запалом доносили на сусідів: сепаратистам — на «бандерівців», бійцям ЗСУ — на «спільників сепаратистів». Але найприкріше, що чи не найбільшу образу бійці мали на тих, хто, здавалося б, мав стояти за них горою. Стосовно самої зони АТО вони постійно згадують приказку — ту, де «війна» і «мать родна». Лихим словом згадують якогось комбата, котрий «через нейтральну територію тягне туди контрабанду, і ми нічого не можемо вдіяти». Розповідають про командирів, що відправляють екіпажі в дозор без прикриття, під час бою кидають підрозділи.
Надійного тилу в особі рідної держави хлопці теж, схоже, не відчувають. Зворотний бік вдячності до волонтерів та інших добровільних помічників — неприхована образа на державу. Те, що мала б робити вона, взяли на свої плечі волонтери — хтось каже, на 85, хтось — на 99%.
«Держава створює тільки проблеми», — кажуть хлопці, котрі лише місяць тому важили життям, захищаючи її цілісність. «Посвідчення учасника бойових дій через 7 місяців видали, хоч за законом — не більше 2», — це лише один із закидів.
А ще йшлося про солдатську зарплату 5—6 тисяч гривень у зоні бойових дій. 50 тисяч за підбиту техніку ворога бійці називають «байками Крилова». Кажуть, що засвідчити факт ледь не важче, ніж підбити той танк: «Необхідне фотопідтвердження — йти через мінні поля до сепаратистів, сфотографувати, і ще сусідні підрозділи мають підтвердити». Висновок: «хтось годується за наш рахунок».
І вже зовсім ганебна історія: «Нашим хлопцям прилетіла міна в окоп. Один дві години прожив — 60 осколків. Коли його ховали в Києві, в паперах було написано, що він помер у Києві — щоб не платити компенсацію». Бійці кажуть, що «це питання вирішили своїм способом», і сім’я з двома осиротілими дітьми таки отримала належні їй 607 тисяч.
А довкола цього — солдатські міркування про те, що є народ і є влада, і чим вони є, і чим мають бути одне для одного.
«Війна закінчиться — повернемося до Києва — мало не видасться нікому», — кажуть. І це вже після психологічної реабілітації. Після лагідного Чорного моря, теплого сонечка та турботливих волонтерів. Після двох тижнів у раю, де наступного року, одержавши підтримку якщо не від держави, то від підприємців, якщо не в Україні, то в Ізраїлі, бізнесвумен Таїсія Карпіна зможе прийняти не 130, а, відповідно до розрахунків, майже 2 тисячі бійців АТО. І будуть вони впевнені, що рідна держава якщо чогось не додає їм, то не через липкі руки нечистих на руку чинуш та зажерливість можновладців, а лише через тимчасову скруту, яку країна неодмінно здолає, зокрема й для того, щоб віддячити тим, хто став на її захист.
Ми в Google+