Транші. Кредити. Позики. Застава. Погодьтеся, для нас все це звучить однаково: борг-борг-борг. Держави, промисловців, громадян. У межах держави його вимірюють у доларах на кожного громадянина. Промисловці залежно від суми чекають на судний день. Для багатьох він настав: нічим платити за квартиру, ліки, навчання дітей.

Було б зрозуміло і логічно, щоб у фінансову залежність потрапляли лише ледарі. Але ж українців вважають найроботящішою нацією світу. Щодня мільйони це підтверджують, поспішаючи на роботу. Де ж результат?

Виходить так, що працюємо задля того, щоб купити заступ, яким копаємо собі яму і вирощуємо урожай для інших. Чому ж наших доходів вистачає лише на це? Упевнений: найкращу відповідь дадуть мільйони наших співгромадян, які за державну соціально-економічну політику проголосували ногами, втікши на заробітки за кордон (раніше в рабство забирали силоміць, а тепер потрапити туди українці вважають великим щастям). За кілька років, підрахували спеціалісти, в Україні буде два пенсіонери на одного працівника. І це можливо. Адже Україна посідає шосте місце у світі за кількістю емігрантів.

Держава — це багатогранне господарство. Що робить далекоглядний господар, доглядаючи русло річки, на березі якої живе? Звісно, дбає про те, щоб не спричиняти заторів, які загрожуватимуть паводками. Доленосна річка держави — економіка.

Хто засвідчить, що за останні 25 років русло й береги хоч намагалися привести до ладу? Весь час спостерігаємо засмічення, яке спричиняє довгострокову кризу, що породжує й нагромаджує борги. Що в їх основі? Мабуть, найперше — невміння (чи небажання) пов’язувати причину й наслідок, організовувати системну роботу. В нас дуже багато політиків, які думають про вибори і про себе, але дуже мало державників, які вміють і хочуть організовувати буденну роботу країни.

Доречно нагадати, що патріот (а політик має ним бути) — це той, хто в інтересах суспільства поступається чимось особистим. Нині в народі кажуть, що знайшовся лише один такий — власне сміття вночі він підкладає сусідам. Звісно, вдень говорить про високу мораль. Такі й подібні до нього зосередили в своїх руках економічну і політичну владу. Про таких ще Михайло Грушевський писав: біда України в тому, що нею керують люди, яким вона не потрібна.

Чи потрібна олігархам і їхнім прислужникам збалансована державна економічна політика? Їхня мета — надприбуток. Тож грабують надра, проїдають спадок, який створювали мільйони впродовж десятиліть. Україну вони перетворили на сировинний додаток Європи. Курс один — експорт. Потреб внутрішнього ринку ніхто не враховує. Звідси безробіття і безгрошів’я. Багато говорять про розвиток малого й середнього бізнесу, фермерства. У житті все навпаки. Яким може бути малий бізнес, коли в людей немає грошей купувати вироблені товари? Виручає інший бізнес: торгівля ношеним у Європі одягом і взуттям. Водночас ніхто «у верхах» не зважає на те, що підтримка вітчизняної легкої промисловості може забезпечити не лише додаткові робочі місця, а й найшвидший оборот капіталу. Але ж цим треба займатися. Куди простіше ходити світом з простягнутою рукою і просити на бідність.

Доки наші високопосадовці клянчать кредити, молодь, для якої не знаходиться вдома роботи, тікає за кордон. Батьки, знімаючи останню сорочку, вчать дітей тут в університетах, а вони усвідомили, що головне — не складну спеціальність освоїти. Виграє і краще влаштується в житті той, хто на батьківській землі не житиме.

Звичайно, Європа й інші континенти не можуть прийняти всіх наших потенційних біженців. А тому мимоволі ставиш запитання: «Чи не загрожує нашим дітям доля сина Івана Федорова?» Історики стверджують: за батькові борги його умертвили в борговій ямі. Це було у Львові. А в нас кредитори не лише вітчизняні… Де ж чекає на дітей нинішня боргова яма? Та все ж таки хочеться наївно вірити, що ситуація розв’яжеться виграшно для України. Чи це нам не під силу?

Микола ПЕТРУШЕНКО
для «Урядового кур’єра»