Два десятиліття тому опублікував у журналі матеріал «До відстрілу — жаби і мухи?..»
У ньому йшлося про те, що на Волині, як і в Україні загалом, минули часи, коли на дичину можна було лише полювати. Йшлося про те, що зі зростанням достатку населення і тотальною автомобілізацією прийшов час переглянути ставлення до ведення мисливського господарства й перевести його з екстенсивного шляху розвитку на інтенсивний.
Бо вже тоді угіддя вичерпали свої можливості з продукування дичини, що могла б задовольнити півмільйонне товариство мисливців-любителів. А внаслідок концентрації полювальників навколо обласних центрів і великих міст утворилися гігантські зони, де дичини майже не залишилося. І, за висловом єгеря Григорія Єфремовського, як і в багатьох інших регіонах, до відстрілу залишилися лише мухи і жаби…
Ту публікацію вороже було сприйнято тодішнім керівництвом обласної організації Українського товариства мисливців і рибалок. Але час, що минув відтоді, підтвердив: тенденція до катастрофічного зменшення кількості дичини в українських угіддях і деградації полювання була підмічена абсолютно правильно.
Аналогічні процеси відбуваються і з рибними запасами України. Якщо три десятиліття тому на Волині, наприклад, не було річки чи озера, де на звичайну поплавочну вудку протягом кількох годин можна було без проблем насмикати риби на добру юшку, то нині… А розповіді про ті часи молоді рибалки тепер сприймають із неприхованою посмішкою: «Брешіть, звісно, дядьку, але ж не так уже».
Звісно, усе це можна списати на цивілізаційний поступ. Але в США, країнах Євросоюзу він відбувся раніше. Подібних українським проблемам у мисливському господарстві тут не спостерігають.
Наприклад, у Сполучених Штатах Америки мисливці щорічно відстрілюють три мільйони оленів. Швеція щороку дає можливість своїм громадянам власноруч заготовити для особистого і громадського споживання високоякісне м’ясо 100—150 тисяч лосів. Про мисливське господарство Німеччини промовчу взагалі... Натомість нагадаю, що Словаччина, яка за площею у 2,5 раза більша Волинської області, щороку знімає врожай із майже 50 тисяч європейських оленів, 37 тисяч козуль та 60 тисяч диких свиней. А сусідня Чехія — 28, 103 та 229 тисяч голів відповідно.
Особливим контрастом на цьому тлі є показник офіційного добування копитних в Україні, який не більше… півтора десятка тисяч голів оленів та диких свиней! І це в одній із найбільших країн Західної Європи!
Отож де саме українці перебувають за розвитком мисливського господарства, вважаю, зрозуміло.
Шляхи виходу із ситуації, що склалася, шукає керівництво Державної агенції лісових ресурсів. Під його орудою група фахівців запропонувала громадськості для обговорення проєкт «Державної стратегії управління лісами України до 2035 року».
У частині, що стосується мисливського господарства, він, на моє переконання, поки що не має головного, що з часом зупинить подальшу деградацію українського мисливського господарства. А саме — економічного інструменту, який дозволив би на системних засадах, на основі державних регуляторних актів створити й розвивати розгалужену систему розведення диких тварин. Без неї тепер уже не обійтися.
Де на це взяти кошти, яких у бюджеті не вистачає й на значно важливіші програми?
Досвід розвинених країн свідчить: за забруднення довкілля найперше має платити забруднювач, а за відновлення запасів дичини — сам мисливець. Адже полювання — це елітний відпочинок, і дозволяють його собі, як правило, не найбідніші.
Майже віковий досвід залучення таких коштів є за океаном. Ще з 1930-х у США діють фонди риби та дичини, створені після ухвалення закону Піттмана-Робертсона. Його суть: «Знищуєш — допомагай відновлювати!»
Згідно із цим законом, в США встановлено акциз на мисливську зброю, боєприпаси, рибальські снасті тощо, що безпосередньо використовують для добування дичини і риби. З центів і доларів набігають мільярди. А потім вони як інвестиції за відповідними договорами повертаються на підтримку мисливства.
Чи не час передбачити в «Стратегії» введення в Україні аналогічного інституту? Результатом його створення стане потужна фінансова база для припинення деградації, а потім і розвитку українського мисливського господарства.
— Ухвалення такого закону конче потрібне, — оцінив цю ідею один із патріархів українського лісівництва Валерій Самоплавський. — Адже він дасть можливість для позитивних перетворень у мисливському господарстві. Але щоб ухвалити його, треба, щоб в цьому були зацікавлені народні депутати… Та й велосипед винаходити не потрібно — іноземний досвід слід лише адаптувати під наші українські умови.
У перспективі створення такого державного фонду дасть змогу вкласти дещицю у створення спокою у суспільстві, підтримання фізичного здоров’я сотень тисяч людей, зберегти масовість полювання в Україні як вагомий чинник національної безпеки.
Адже не секрет, з кого передусім набирають армійських розвідників. І де частина нашої молоді на практиці вчиться бути справжніми мужчинами — виживати в природі, орієнтуватися на місцевості, маскуватися, влучно стріляти, допомагати товаришам.
Валерій МЕЛЬНИК,
заслужений журналіст України,
відмінник охорони природи,
почесний член Українського товариства
мисливців і рибалок,
для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+