Двадцять років мені ставлять одне і те саме запитання, на яке не знаю, що сказати, але, попри його безглуздість, відповідь таки очікують. Перебуваючи за межами столиці, передусім на малій батьківщині, знаю, що у мене обов’язково і неодноразово поцікавляться: «Що там у столиці?» І не віджартуєшся, що у Києві дядько, а тут, на городі, бузина.

Усі чекають конкретної відповіді. Звісно, люди дивляться телевізор і слухають радіо, але якщо ти там, у Києві (а столиця у свідомості багатьох посідає сакральне місце), то це зобов’язує тебе знати більше, ніж відомо іншим, й ділитися цим з усіма. Понад те, сподіваються, що пораджу, за кого слід голосувати, щоб уже точно не помилитися. Або, скажімо, я маю підтвердити, що такий-то вкрав стільки-то мільйонів (наче він мені про це хвалився за чаркою). Насамперед цікавляться, коли нарешті посадять усіх злодіїв і почнемо добре жити.

Запитання здебільшого риторичні, а «За кого голосувати?» нагадує гру «Спортлото» — сліпу віру в те, що колись обов’язково таки випаде кулька зі щасливим числом. Наш виборець схожий на Івана Пухова з фільму «Чародії» (у виконанні Олександра Абдулова), який вчився проходити крізь стіни. Співробітник відділу експериментальної магії Віктор Ковров (Еммануїл Віторган) легко долав стіну й повчав: «Потрібні три умови: бачити ціль, вірити в себе і не помічати перешкод». Але Іванко з будівельною каскою на голові тупо розганявся, намагаючись на швидкості протаранити стіну. Його — розчарованого, прибитого, із затуманеними від ударів мізками — щоразу відкидало назад, але він сподівався саме так досягти мети.  

Звісно, я маю своє бачення ситуації, проте навряд чи воно комусь сподобається. Проблема глибинна, і на її подолання знадобляться десятиліття, а то й століття. Причина криється в еліті, швидше в тому, що її немає на вищому державному рівні. Чверть віку в Україні при владі зазвичай перебували і перебувають не державники (люди, що віддано служать народові та ідеям, вони готові брати на себе відповідальність і йти на самопожертву), а халіфи на годину, циніки, торгаші й фарисеї.

Це складне питання оминути не вдасться, хоч би як ми, мов ті страуси, ховали голову в пісок. І жодна виборна «лотерея» не подолає проблеми за браком справжньої еліти. У пролозі книжки «Тремтячі еліти», яка побачила світ ще до Євромайдану, соціальний психолог Олег Покальчук стверджує: «Українська політична еліта в сукупності своїй — брехливі самозванці. Для втіхи сучасників можна сказати: не тільки нинішня еліта, а й усі попередні. Істеричний страх конкуренції, який вони називають політикою, викликаний підсвідомим розумінням факту, що вона, ця еліта, неспроможна була вижити в умовах справжньої історичної конкуренції. Проте вижила. Отже, немає конкуренції і немає історії».

Автор зазначає, що еліти відмовляються вживати слово «страх», замінюючи його приємнішими поняттями «дипломатичність», «відповідальність», «розважливість», «прагматизм»: «Бо йдеться про звичайну шкодливість боягузливих самозванців, не обтяжених мораллю, не кажучи вже про ідеали».

Свою тривожність наші політики, на переконання Олега Покальчука, видають за жертовну турботу про неньку-Україну. Чого ж вони так бояться? Страх цей банальний — шкурний. Що буде з ними і їхніми статками у разі програних виборів, як поведуться у тій ситуації політичні супротивники? Автор наголошує: «Більшість сучасних суспільних небезпек нечутні й невидимі для загалу. Наші державні діячі, що стали державними з доброго дива, силою обставин їх бачать. Але замість того щоб, як належить еліті, першими зустріти удари долі та гідно відповісти на них або з честю загинути, вони зі страхом, заплющивши очі, щоразу намагаються не помічати навали. Так діти під час пожежі ховаються під стіл або в комірчину, де темно і тихо».

У праці йдеться про формування наших еліт з часів Київської Русі і навіть більш ранньої епохи, дається незвичний погляд на діяння князів, без ідеалізації і прославляння. За браком місця не вдасться навіть побіжно передати суть «Тремтячих еліт». Було б добре, якби цю книжку прочитав кожен українець, якого так муляє питання «То коли ми вже будемо добре жити?»

А ще бажано знайти час для праць Дмитра Донцова «Де шукати наших історичних традицій» та «Дух нашої давнини». Там також про еліти, щоправда, акцент зроблено на діячах козацької доби. Донцов дав пояснення, хто така справжня державна еліта, як вона формується, яка її поведінка. Крім опису обов’язкових чеснот достойних мужів, важливий чинник безкомпромісності. Справжні лідери нації не керувалися принципами «наполовину», «і нашим, і вашим», вони чітко усвідомлювали, що таке честь, доблесть, зрада.

Виродження, мімікрія еліти починається з компромісів, угодовства, відхилення від принципів. З намагання державних діячів, лідерів нації облаштувати власне життя, зберегти і примножити накопичене чи награбоване, відтісняючи на другий план чи й відверто ігноруючи інтереси громади, суспільства, Вітчизни. Тобто з того, що спостерігаємо нині.

Тому замість запитання «Що там у Києві?» з його відвертою наївністю логічніше цікавитися: «Чи є в суспільстві передумови для формування справжньої еліти, від якої залежатиме краще майбутнє нашої країни?»

Віктор ЦВІЛІХОВСЬКИЙ, 
для «Урядового кур’єра»