«Щойно відкритий пам’ятник Голодомору у Вашингтоні вже живе — люди приносять сюди свічки, колоски, фото і навіть листи до загиблих», — написав у Фейсбуці голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович. Що ж, хай із запізненням, але світ має дізнатися якомога більше про страждання, які випали на долю нашого народу понад 80 років тому. Адже тоді світ мовчав, а Україна вкривалася мільйонами жертв.

Але ж мовчали й у нас. Тваринний страх проник в усі пори суспільства, і волати про біду мало хто був спроможний. Більшість радянських письменників добре розуміли, що голод не тітка, і воліли не згадувати про нього, хоча бачили на власні очі, що насправді творилося. У спогадах «Його таємниця» Аркадій Любченко розповів, як навесні 1933-го з Миколою Хвильовим відвідали голодну Полтавщину. Побачене у селі, де вимерло три чверті населення, їх шокувало: «Коли ми пізнього вечора вийшли у двір, вразила нас цілковита темрява і надзвичайна тиша. Давно зужито останню краплю гасу, давно з’їдено всіх кішок і собак. Не село бовваніло перед нами, а німотне гробовище, де частково ще затримались живі мерці. Другого дня бачили ми, як ці тіні людей, що хиталися од вітру (переважно жінки), працювали в полі. Вони орали й сіяли, використовуючи здебільшого корів, таких же висохлих, нужденних, як і хазяї».

Любченко захворів на селі плямистим тифом, але вижив завдяки старанням Хвильового, який невдовзі застрелився. Саме Хвильовий мав мужність незадовго до смерті сказати правду: «Голод — явище свідомо організоване. Голод і розруха — хитрий маневр, щоб одним заходом упоратися з дуже небезпечною українською проблемою».

А Докія Гуменна у мемуарах «Дар Евдотеї» згадала, як молодий літератор Горенко повернувся з відрядження: «Пошепки казав, що на селі діється жах, люди пухнуть і вмирають з голоду, а написав і надрукував у газеті про щасливе й заможне життя на селі, що стіл колгоспника вгинається під пампушками, ковбасами й варениками в сметані. Соцреалізм у дії». Гуменна відхилила лаштунки МК (місцевкому) київської письменницької організації 1932—1934 років: літератори мовчали не тільки зі страху — їх влада підгодовувала. Коли киянам по картках видавали по 200 грамів хліба на особу щоденно, то їм як членам Спілки поліграфістів — по 500. А ще пайки із закритих розподільників: кілограм-другий крохмалю чи цукру. «В МК роздають талони. В певний день, на певну адресу, з чорного ходу у двір приходили письменники з «тарою» (упакування «не полагалось») і ставали в черзі. «Нащо мені цей крохмаль?» — запитував Плужник, але брав. Усі брали. Можна винести на базар, продати й купити молока…».

Інколи продукти привозили в МК, їх розподіляла спецкомісія. Незадоволені ремствували. «Пригадую, як бігала, всім скаржилася Наталія Горова, перекладачка (дружина Антона Харченка): «Касьяненковій дали 300 грамів масла, а мені тільки 200, а я ж більша письменниця, ніж вона, і стиль у мене кращий! Я маю доробок! Я буду діяти, я не покину цього так!»

«Крім масла, привозили бісквіти, оселедці, драже — що вдасться вирвати. На жовтневі свята і на Перше травня «пайок» був просто багатий: крупа, цукор, масло і навіть кав’яр (кетова ікра). Ці «дари» (за дуже дешеву оплату) діставали всі члени». За словами Гуменної, начальство вибивало собі ще й «академічні пайки» вагою по півтора пуда: балик, шинка, шоколад та інші делікатеси. Частину продуктів письменники продавали на Бессарабці.

«Члени партії (Ле, Щупак, Шабльовський, ще хтось) були прикріплені до їдальні обкому партії на Думській, де за дуже дешеву ціну діставали ситі обіди із «свінимі отбівнимі». Це в той час, коли з селянських горищ вимітали під мітелку не тільки хліб, а й послід, щоб село вимерло, в той час, коли з села розбігалися хто куди міг, а хто не міг, той пухнув во славу соціялізму і падав у могилу».

Спогади Гуменна написала у США, за кілька десятиліть після трагедії. А засліплені перетвореннями нового часу окремі майстри пера ще до Голодомору і масової колективізації співали осанну щасливому селу. Настільки щасливому, що від фінальних сцен роману Юрія Яновського «Чотири шаблі» (друга половина 1920-х) волосся стає дибки. Четверо червоних партизанських ватажків після війни усі свої сили віддають мирній праці. Один із них, Марченко, каже: «Колектив колишніх бійців 1-го Новоспаського полку обробляє землю нашими тракторами. Бійці верховодять усім селом. Ледарям б’ють зуби до останнього. Злодіїв вивели. Узялися будувати школу. Готують село до колективного господарювання. Я був у них. Я зліз із поїзда на Варварівці і пішов пішки до села. Ниви стогнали од пшениці... Я зайшов до старого Панька — він у колективі теж. Дітей попід хатами було, як черви. Всі оті хлопці, що не вернулися з боїв, бовталися передо мною в пилюзі, і я не міг їх злічити. У Панька тепер одинадцятеро. «І не мруть же тобі! — пожалівся він. — Хоч би з половину тхір видушив».

Марченко переживає, куди подіти з села людей, «коли їх розплодиться до того, що самі себе оті діти їстимуть?». Та даремно колишній партизан так мучився своїм примітивним світобаченням, бо за нього подумали у Москві. І вже за кілька років «тхір»-голод дітей тих видушив, і одне одного люди їли насправді. 

…У День пам’яті жертв голодоморів не забудьте на вікні запалити свічку.