Сосновий ліс у літню спеку, ніби природний кондиціонер, наповнює повітря неймовірною свіжістю з хвойним ароматом. У Горбачівському лісництві Остерського держлісгоспу, що на Чернігівщині, добре почуваються і насадження, котрі уже сягають 70-річного віку, і кількасантиметрові деревця у теплиці. Нині працівники господарства днюють і ночують із мобільними телефонами. Адже прийшла пора найнебезпечнішого сезону — гарячого і сухого.
На моніторі — кожне дерево
«На нещастя, наш лісгосп — найбільш «горючий», — кажуть лісівники. — Мало того, що 90% — хвойні насадження, так іще розпочалося масове висихання дерев. Восени стоять, зеленіють, а на весну дивимося — 15-20 соток почорніло і випало. Науковці б’ються над цією проблемою, а ми тим часом як на гарячих вуглинах».
Тривога зрозуміла: сосновий ліс може спалахнути від найменшої іскри. Та ще у цих краях на нього дуже велике рекреаційне навантаження — близько Київ, Десна, Київське водосховище. Триває ягідно-грибний сезон. Населення масово йде на природу, палить вогнища. А лісгосп, на відміну від сусідніх, дуже некомпактний, лісництва розкидані по всьому району. Протяжність — 120-140 кілометрів. Важко тримати в полі зору всю площу одразу, але господарі лісу поки що справляються.
— Зараз ми контролюємо ситуацію. Маємо 7 пожежних автомобілів із раціями, 2 пожежні модулі, а головне — 5 систем відеонагляду, — розповідає директор Остерського держлісгоспу Юрій Кравчук. — 350-400 тисяч гривень щороку витрачаємо на пожежну охорону. Кошти великі. Але від пожеж були би більші збитки.
Дуже допомагає те, що прийшли нові технології. Раніше вся охорона лісу зводилася до пожежної вежі. Тепер будь-який куточок можна побачити на моніторі в адміністративному приміщенні лісгоспу. Відстань між камерами — 40 кілометрів, цього достатньо для повноцінного огляду території. Не охоплено поки що лише 2 лісництва з листяними породами, котрі не настільки пожежонебезпечні, як хвойні.
Насадження доглянуті, за найменшої тривоги є доступ до місця займання. Та найчастіше зараз спалахують…
дискусії. Річ у тім, що порушують питання, аби великій частині держлісгоспу між Дніпром і Десною надати статусу заповідної. А там, зрозуміло, заборонено будь-яку господарську діяльність, без якої ліси захаращуються до первозданного стану. На жаль, при цьому і горять вони первозданно. «Якщо припинити мінімальну господарську діяльність — прибирання кущів, ми скоро до того лісу взагалі не зайдемо. А як загориться — там ніяка машина не пройде, ми там нічого не зробимо, — кажуть лісівники. — Кілька років тому в Косачівському лісництві спалахнула пожежа і згоріло 340 гектарів лісу. Хто рятуватиме дерева, до яких не проїдуть пожежники?»
Позиція екологів цілком зрозуміла: зберегти екосистему в природному стані — зробити подарунок наступним поколінням. Адже природне багатство межиріччя справді є унікальним. Тут зростають малопоширені й червонокнижні представники рослинності. Багатий і різноманітний тваринний світ, у складі якого є види, занесені до Червоної книги України, Європейського та Міжнародного Червоних списків, Бернської конвенції, що охороняються на різних рівнях — від регіонального до міжнародного. На розробку проекту парку, котрий планують створити на базі наявного регіонального ландшафтного парку «Міжріченський», з обласного фонду охорони навколишнього природного середовища ще кілька років тому було виділено 100 тисяч гривень.
Стрілянина в заповіднику
Усе видається правильним і вмотивованим. Та працівники лісу звикли оцінювати ситуацію з практичного погляду, тому вбачають у цьому проекті кілька суттєвих недоліків. Насамперед, вони сумніваються, що держава зараз, коли всі навколо затягнули паски, знайде потрібні кошти на новоутворений заповідник. Але хто тоді захищатиме ліс? Не тільки від пожеж, а й від шкідників, того самого соснового пильщика, осередки якого є в лісництвах? — запитання небезпідставне. Якщо на сьогодні лісгосп займається санітарною діяльністю і доводить територію до більш-менш санітарного стану, то хто це робитиме в заповіднику?
Судячи з усього, лісівники побоюються, що їм, як мовиться, по сусідству доведеться взяти на себе турботу про територію, з якої не буде ні копійки прибутку. І ця їхня позиція теж цілком зрозуміла. Всі, хто не причетний до лісу, звикли вважати його такою собі зеленою коровою, забуваючи, що її треба не лише доїти, а й годувати та доглядати. Чи буде добрий господар обділяти власну корівчину заради сусідської?
Зрозуміло, що екологи з лісівниками оцінюють ситуацію, як-то кажуть, кожен зі своєї дзвіниці. Та в цій справі є ще третій фактор — соціальний. Ідеться про довколишні населені пункти, у яких живуть люди, котрих свого часу виселили з сіл, затоплених Київським водосховищем. Там така глибинка, яку в народі називають глухоманню.
— Сільського господарства і будь-якої іншої роботи немає, — продовжує розповідь Юрій Кравчук. — Люди звикли працювати в лісі — косити, проріджувати, доглядати… Коли років 6-7 тому питання створення заповідника порушили вперше, було зважено на те, що села й так Богом забуті. Якщо звідти підуть ще й лісники, вони зовсім припинять існувати…
Наступний аргумент лісівників — теж злободенний: на території потенційного національного парку розміщено величезні запаси біотріски. «Всі навколишні села і найближчі містечка можна перевести з газу на біопаливо — так, як це зробила Білорусь, — переконані працівники держлісгоспу. — Тут має бути державна програма, а ми вже купуватимемо дробильні машини і продаватимемо суху тріску. А головне — людям буде робота і користь державі».
Є ще один факт, котрий, на думку лісівників, не поєднується зі статусом заповідних територій: на території держлісгоспу розташовані два військові лісництва з полігонами. Постійна стрілянина аж ніяк не сприяє утворенню зони тиші, потрібної для відтворення природи. Окрім того, там часто стаються загоряння, ліквідувати які в заповідній зоні буде проблематично.
КОМПЕТЕНТНО
Валерій ЧЕРНЯКОВ,
голова Державного агентства лісових ресурсів України:
— Дискусії між екологами і лісівниками цілком зрозумілі. Головна причина — в національних парках не можна вести господарську роботу. Дерево гниє, заводяться шкідники. Інколи виникають просто абсурдні ситуації: в Кіровоградській області, приміром, у природоохоронній зоні нещодавно пройшов ураган, на дорогу попадали дерева. Лісівники приїхали — тільки з проїжджої частини ті завали розтягнули, бо різати не мають права. Люди в селі почали обурюватися. А дозвіл на здійснення якихось господарських дій на заповідних територіях дає тільки Міністерство екології.
Створення заповідних територій — це, звісно, добра справа. Але вона має враховувати всі життєві нюанси.
Ми в Google+