Проходячи нещодавно центром Сум, звернув увагу на розкішний малюнок на причілку одного з багатоповерхових будинків. В обрамленні червоних троянд — фрагмент мальовничої частини міста, що наче дихає озоном, свіжістю, доглянутістю. Мимоволі згадалися минулі часи, коли обласний центр вважався містом троянд, бо справді їх було стільки, що впору порівняти зі справжньою велетенською клумбою. Ось і вирішили художники-ентузіасти увічнити квіткову красу, щоб не забувалася і спонукала нинішніх городян розвивати все добре, світле і прекрасне.

І нині Суми намагаються тримати високе квіткове реноме, і це помічають городяни. Як і те, що дедалі частіше на житлових будинках з’являються величезні малюнки, які називають муралами. А що? Гарна справа. Окрім виключно мистецького аспекту, це ще й чудова можливість прикрити будівельні огріхи чи вплив часу на цеглу і штукатурку. Майже за класиком: красиве і корисне. Ось тільки поява муралів неминуче супроводжується хоч і не дискусіями чи полемікою, а жвавими коментарями пересічних мешканців, які часто не збігаються з думкою тих, хто ці мурали пропонує. Це дратує активістів і художників, а інколи викликає їхню образу. Аргумент, як правило, один: навіщо городянам вставляти свої п’ять копійок, якщо ентузіасти самі не в тім’я биті й знають, що роблять?

Ось тут і треба сказати «стоп» такому аргументу, бо йдеться про малюнки не в чиїйсь власній квартирі чи на стіні приватного будинку, де можна зображувати все, що заманеться, а про суспільний сектор: чому це раптом громадяни не мають права висловити своє бачення розвитку мурального мистецтва? Тим паче, якщо окремі настінні твори викликають якщо й не подив, то щонайменше запитання?

Для прикладу — мурал «Вершник і слимак», який нещодавно з’явився на одному із сумських будинків. За великим рахунком, його творці заслуговують слів вдячності за роботу, але з одним застереженням: чому вони обрали саме такий доволі складний сюжет, який і пояснити почасти проблематично навіть тим, хто його ініціював? Коментуючи на одному із сумських телеканалів тлумачення задуму, його натхненниця плуталася у філософських термінах і визначеннях, намагаючись спростити суть зображеного. Говорила про швидкості вершника і слимака, час і його проминальність, інші доволі складні для сприйняття і розуміння поняття. Мимоволі подумалося: а чи варто громадян заводити у такі хащі, якщо далеко не кожен здатний сприймати глибинні філософські пласти зображеного?

Звісно, це не означає, що все треба зводити до примітивізму і спрощеності, хоча не зайве почути громадську думку, якої, на жаль, цураються творці муралів.

Інший приклад. Мурал «Захід» простіший для сприйняття і розуміння, але також не позбавлений частки сумнівності: на гойдалці сидять двоє пенсіонерів — дідусь і бабуся, смакуючи морозиво. Один з коментарів у соціальній мережі звучав так: покажіть мені в Сумах пару таких ветеранів. На лавочці з морозивом можуть бути, а ось на високій гойдалці — чистісінька фантазія. Інший користувач соціальних мереж був більш уїдливим: а може, стареньких позбавили житла за несплату комунальних послуг, от вони і переселилися на гойдалку, купивши на останні гроші пломбіру?

Знову ж таки, можна сперечатися і стосовно гойдалки, й інших деталей, тільки вже нічого не змінити, бо що написане фарбою, ніхто не вирубуватиме сокирою чи замальовуватиме. А ось якби перед тим, як щось зображувати, поцікавитися б у мешканців відповідного будинку їхнім ставленням до майбутнього сюжету. Мовляв, як вважаєте, чи буде цікавим і корисним ось такий сюжет? Чи, може, ось цей? Чи якийсь інший — третій, четвертий?

Та якщо вже новий вид мистецтва набуває поширення і популярності, то варто звертати на нього більшу і прискіпливішу увагу не тільки мешканців, а й відповідних міських служб — дизайнерів, архітекторів, тих, хто має відповідний художній смак. Тільки ж муралотворці здебільшого воліють тримати у секреті свій задум, сподіваючись заінтригувати мешканців.

Добре, що обходиться без відвертих казусів (поки що), але мимоволі пригадуються герої «12 стільців» Остап Бендер і Кіса Вороб’янінов, які найнялися на пароплав «художниками». Фігура сівача у їхньому виконанні вразила не тільки місцеве населення, а й чотирилапих представників: ошелешені собачки тільки й спромоглися завити після побаченого. Перебільшення? Сподіватимемося, що саме так.