Нарешті випав довгоочікуваний дощ. Кажуть, що він у дорогу — добра прикмета. У гостинному поліському селищі Степань на Рівненщині вона справдилася. Директорка санаторію «Горинь» Лариса Шишковська зустрічає на вході. І одразу до діла. Від початку березня цей профспілковий заклад гостинно відчинив двері для тих, хто втікав від війни. Пані Лариса навіть не думала, що буде завтра. Вона ж бо мала обігріти й нагодувати людей сьогодні, тож одразу викликала на роботу кочегара й кухарів.

А потім їй зателефонували небайдужі й самі запропонували допомогу. Одночасно взяла процес у свої руки Федерація профспілок області. Авторитетний її голова Микола Шершун звернувся до спілчан із різних галузей і попросив про допомогу. Відгукнулися всі: почали надходити кошти, продукти, засоби гігієни.

За понад два місяці війни тут знайшли прихисток майже три сотні співвітчизників із гарячих точок. Хтось поїхав далі, хтось уже й не хоче полишати атмосферу, настояну на добрі та незламній вірі в перемогу. Віра тут міцна, бо закорінена в рідну землю. Цей поліський закуток ревно охороняють не лише численні блокпости (у пильних земляків муха не пролетить непоміченою — переконалася), а й три величні православні храми, що виблискують банями.  Забагато, скажете, на трохи більш як чотири тисячі місцевих? А ось і ні, заперечать вони. Хіба може бути забагато тієї безцінної реліквії, яку українці споконвіків передають із покоління в покоління, — віри?

«На 27 лютого  ми планували новосілля»

Саме вона привела сюди родину Бондаренків з розтерзаної окупантами Бучі. Денис сім років поспіль сам виховує сина та доньку відтоді, як трагічно загинула їхня матуся. Богданові тоді було десять, Зорянці — лише два роки.

«Ми винаймали житло й почали зводити омріяний власний дім. Коли дружини не стало, твердо вирішив добудувати його власноруч, хоч би чого мені це коштувало. Довелося освоїти чимало професій. Будинок я завершив,  і 27 лютого, в неділю, мало бути новосілля. Але ми не встигли, — гортає живі сторінки пам’яті, що обпікають. — Проте одразу з Бучі не поїхали через стареньких батьків, які до останнього не хотіли полишати свій дім. А потім ішли полями до найближчого нашого блокпоста. Хто їх рахував, ті кілометри? Далі нас перевозили військові: спочатку до Києва, потім — до Львова. Там я навіть роботу знайшов. А ось житла дешевшого, ніж за 20 тисяч гривень на місяць, на жаль, не було. Добрі люди підказали, що у Степані на Рівненщині приймають безплатно. Тут ми нарешті заспокоїлися. Зоряна й Богдан пішли на онлайн-навчання, батьки змогли спокійно поспати. А я, щоб заспокоїти нерви,  навіть кілька разів ходив рибалити».

Будинок батьків, на жаль, не вцілів. Але вони радіють як діти, що вижили їхні гуси та качки. А в новій оселі постраждали тільки вхідні двері, тож думками й усіма фібрами душі батько сімейства вже там.   

Усміхнена дев’ятирічна Зоряна видає літературу всім, хто бажає. Зізналася: дуже хвилюється, що не встигла повернути в бібліотеку рідного міста книжки, які вже прочитала.

«А може, сама будеш бібліотекаркою?» — запропонувала Лариса Шишковська. Бачили б ви, з якою радістю Зоряна приймала від нас у дарунок добірку книжок! Не лише дитячі, а й твори місцевих авторів про традиції та звичаї Рівненського Полісся, його унікальний фольклор, історичні розвідки. Буде бажання — люди читатимуть.

 «Утікали просто з ринку»

«Із Малина на Житомирщині ми втекли 6 березня. Щойно почали стріляти по ринку, де зазвичай скуповуємося. Їхали, куди очі бачили. Тут, у Степані, надвечір зупинилися заночувати в першій-ліпшій хаті. А вранці нас спрямували до санаторію. І ми передумали їхати деінде: навіщо шукати добра від добра, яке тут аж у надлишку?» — чи то мене, чи себе перепитує молода мама Віталіна Андрусенко.

Поряд живе її сестра з дочкою. А ця родина з дітками — із Сєверодонецька, ця — з Києва. Вікторія та Ольга — дві сусідки із Кремінної: все чекали, що ось-ось повернуться додому. Але… повертатися їм поки що нікуди, бо місто окупували рашисти. Підтримати землячок приїхав голова військової адміністрації їхнього міста Олександр Дунець — нині її персонал  працює в Рівному.

За дверима кожної з кімнат — своя географія й унікальна історія війни. Але всі мешканці вже вибудовують плани, що робитимуть після перемоги. Які ж це яскраві, веселкові мрії!

«Щоб побачити веселку, треба пережити дощ», — наче між іншим зауважує небайдужа степанка Олена Шустик, з якою, попри надокучливий дощ, прямуємо до бювета з мінеральною водою.

Треба ж скуштувати унікальної за складом води, яка навесні має особливу силу. Недарма, розповідають тутешні люди, її пив сам Вінстон Черчилль. Великому стратегові Другої світової додавала сили наша поліська мінеральна вода.

«От бачите, ми просто мусимо перемогти. Бо нам не байдуже, що буде на цій землі завтра і як житимуть наші діти», — мудро розставляє акценти пані Олена, яка з перших днів війни працює на перемогу як волонтерка.

Тут, у поліській глибинці, де в один момент зійшлася географія, твердо вірять, що ось-ось разом з усіма українцями побачать веселку, яка вже ніколи не зникне з нашого  неба.    

Насамкінець. Невдовзі після нашої зустрічі Бондаренки поїхали до рідної Бучі, щоб разом із сусідами та земляками повернути її до мирного життя. Тепер вони лагодять, миють, прибирають, волонтерять, садять городи. І періодично надсилають  фотознімки снарядів, які знаходять. А ще активно залучають небайдужих до допомоги «Горині», що стала для них другою домівкою. Ось так добро, безкорисливо подароване іншим, генерує нове.

ПРЯМА МОВА

«Нас нема серед закладів на відшкодування комунальних платежів»

Микола ШЕРШУН,
голова ради Федерації профспілок Рівненщини:

— Місце у Степані справді унікальне. Не лише мінеральною водою, якої немає більше ніде, а й гостинністю. Люди тут ладні прихилити іншим небо. Обігріли, нагодували, влаштували екскурсії, шахові та шашкові турніри. Намагаємося робити все, щоб ніхто не почувався обділеним. Надзвичайно вдячний за це нашим спілчанам, які не рахуються ні з витратами, ні з часом.

Із перших днів війни федерація працює як гуманітарний штаб. Але чи можемо сказати 150 людям та їхнім дітям, що профспілкових санаторіїв немає ні в постанові Кабінету Міністрів №261, ні у змінах до неї №388? Там ідеться про відшкодування комунальних платежів лише для закладів державної та комунальної форм власності, які прихистили біженців. Гадаю, це прикра помилка, яку можна й потрібно виправити. Адже до кінця травня борг за комунальні послуги в «Горині» сягне пів мільйона. Як його погасити? Приватні обленерго чи Рівнегаз можуть припинити свої послуги в будь-який час. Тому звернувся до уряду з офіційним листом, щоб якнайшвидше врегулювати проблему, яка, знаю, виникла не лише на Рівненщині.