Шістдесятники зробили великий внесок не тільки у другу хвилю українського відродження — виступили проти русифікації в культурній політиці, відмовилися від канонів соціалістичного реалізму. По суті, в тоталітарній державі вони заявили про людську гідність. Осмислення реальності в координатах пріоритетів людини стало первинним, що не вкладалося в совєтську ідеологію. На вільнодумство художників влада відповіла «бульдозерними» заходами, цькуванням у пресі, найрадикальнішим — примусовим лікуванням у психлікарнях. Але процес уже тривав. Пік хвилі арештів припав на 1972 рік. Кульмінацією репресій проти художників стало провокаційне вбивство Алли Горської.
Зацікавленість глядачів виставкою «Мистецтво шістдесятників. Можливість музею» в Національному художньому музеї підтвердило, що створення спеціалізованого музею сучасного мистецтва на часі.
100 робіт від кінця 1950-х до початку 1970-х у палітрі формальної та світоглядної діяльності шістдесятників. 23 художники з Києва, Одеси, Львова та Ужгорода прикрасили з 18 грудня 2015-го по 21 лютого 2016 року три зали музею. Художники формували власні пластичні системи, позбавлені деталізації та оповідності. Їм властивий альтернативний погляд на філософію мистецтва.
У монументальних мозаїках Алли Горської та Віктора Зарецького, уявлення про які дають ескізи з аплікаціями на фанері, відчувається масштаб експерименту на основі фольклорних мотивів і трактувань образів. Такі панно «Прапор перемоги» для музею в Краснодоні та «Жар-птиця» (останнє до 2015 року «прикрашало» занедбаний ресторан). Портрет Євгена Сверстюка із соняхом, схожим на булаву, на тлі афіш вводить у контекст сприйняття інтелектуального лідера покоління.
Роботи Григорія Гавриленка вибагливий глядач сприймає як ескіз до великої роботи, зокрема «Дві жінки». Олександр Ануфрієв спрощує форму, щоб підкреслити емоційне сприйняття речей.
Олександр Дубовик, напевно, найвідоміший з активних і нині художників-шістдесятників. Його складні й змістовні образи та символи тоді тільки формувалися. Через спрощення образу до знаку можна простежити відхід майстра від реалізму. Зображення букета ще не втратило тотожності. Його «букети» — як філософія стосунків з речовим світом.
У «Натюрмортах» Карл Звіринський експериментує над двовимірністю картини завдяки створенню рельєфу. В хід ідуть фактури жесті, деревини, мотузки. Ференц Семан пропонує квартет фарб з відтінками, наче кольоровими тінями. У його роботі «Бик» гарячий колорит передає потужність «моделі». А сімейний і творчий дует Сельських на колористичні експерименти надихали Карпати.
Для Акіма Левича головне в роботах — не сюжет, а чуттєвість складного багатошарового простору. В роботі «Старий з козою» в мареві зістареного зеленавого колориту не зразу вгледиш старого і козу. А портрети жінок — як ескізи для мозаїки.
Художникам-шістдесятникам властиво мислити в техніці мозаїки і великих настінних панно. Чимало з них поєднувало художню практику з виконанням державних замовлень у галузі монументально-декоративного і прикладного мистецтва. Ідеологічні обмеження мали в цих сферах менший тиск. Художники публічно втілювали далекі від принципів соцреалізму формальні та концептуальні розробки. Замовлення давали змогу виживати.
На виставці представлено фото мозаїк на занедбаних тепер зупинках авторства Павла Бедзіра з Ужгорода. Він наче анатомував живопис у циклі «Життя дерев» — плетіння коренів та гілля наче з агресивного металу. Валерій Лемах ввів для оформлення заводів орнаменти як систему знаків зі своєї «Книги схем» — головної праці всього життя, два томи якої видано 2015-го. Він наче перевіряв гармонію числами. Для Вілена Барського розроблення одного і того самого мотиву в різних техніках і формах було професійною дискусією із самим собою.
Одесит Олег Соколов прагнув синтезувати поезію, музику і колір. Оп-артівську графіку він завбачливо для радянських цензорів називав «Подвійна спіраль ДНК». А киянин Флоріан Юр’єв виробив унікальний метод перекладу звуків у колір і назвав його кольорописом. На його полотнах кольорові враження від музики Баха, Стравінського.
ВИСНОВКИ. На відкриття виставки прийшло понад 700 шанувальників. У вихідні її відвідувало більш як 100 глядачів, для екскурсій запрошували трьох кураторів. Адміністратор Тетяна Глушко вважає, що «цікавість до творчості шістдесятників більша, ніж до інших виставок. Публіка — від школярів, студентів до пенсіонерів. Дехто приходить по кілька разів». Хтось відкрив для себе творчість шістдесятників, а хтось — сам музей.
У книзі відгуків серед численних записів є навіть малюнок в стилі 1960-х та враження іноземними мовами. Домінує вдячність і позитив. Є зауваження щодо російської мови кураторів та економії на табличках. Відвідувачі виставки затвердили потребу в музеї сучасного мистецтва як публічної інституції для колекціонування, зберігання, вивчення рефлексій на сучасне мистецтво в Україні.
Георгій-Григорій ПИЛИПЕНКО
для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+