Залізнична станція Камі-Сіратакі на острові Хоккайдо в Японії працює заради одного пасажира — школярки, яка щодня їздить до школи і назад. Попри те, що ще три роки тому було прийнято рішення про її закриття! Залізничники, дізнавшись, що для дівчини їхній транспорт — єдиний засіб, яким вона може дістатися до навчання, частково відновили «віддалений та непопулярний маршрут». Тепер поїзд зупиняється на станції Камі-Сіратакі лише заради школярки. І курсуватиме за цим маршрутом до кінця 2016 року, доки дівчина не закінчить школу.

Коли прочитав цю інформацію в інтернеті, одразу ж зрозумів, чому японці так люблять свою країну, а ми…

На державу надійся…

На початку двохтисячних ми з дружиною поховали спочатку тещу, а потім і тестя. Під Києвом залишилася спадщина: стара дерев’яна хата, з десяток старих вишень і город. Маючи вже двох дорослих дочок (одна з них навіть встигла подарувати онука) і живучи вп’ятьох у двокімнатній квартирі у місті Вишневому Києво-Святошинського району, ми вирішили, що держава навряд чи дасть нам більшу квартиру, тож треба будувати новий дім у селі.

Наскільки важко було реалізувати цей план, може підтвердити лише той, хто сам будувався. Але ми загорілися: взяли спочатку перший кредит під заставу квартири з безбожними відсотками (українські банки не про∂авлять моменту обідрати клієнта як липку), на який закупили будівельні матеріали, потім — другий, третій і почали будуватися.

Тепер дивуюся, як міг одночасно тягнути будівництво і працювати репортером у Телевізійній службі новин. Але крутився, як дзига: постійні купи, привези, підіймальний кран знайди, бригаду мулярів, електриків, сантехніків забезпеч усім необхідним, за все заплати — одне слово, недоспані ночі, харчування на ходу, нерви напружені й постійний брак часу. Але навіть у хвилини відчаю брав себе в руки і переконував, що мушу довести справу до кінця.

Довів: за три місяці «вигнав» коробку, до снігу накрив її дахом з бітумної черепиці. Наступного року огородився, звільнив від будівельного сміття територію навколо будинку, завіз кілька КамАЗів землі, навіть плодові дерева посадив. Ще два роки пішло на опалення, каналізацію, проведення газу та світла до будинку, штукатурку, підлогу, шпалери. І коли нарешті впустив першим кота, справивши невеличке новосілля, подумав, що більше ні за що не турбуватимусь.

Без папірця ти ніхто

Аж ні: виявляється, дім швидше можна збудувати, аніж його в експлуатацію здати. Чиновники у кабінетах ніби чекали на мене, щоб вимотати нервів більше, ніж фізична робота. І кожен дивився таким нахабним поглядом, ніби я йому заборгував гроші. По кілька днів доводилося їздити в район по якийсь нікчемний папірець. Сусіда, дізнавшись про мої поїздки, порадив більше не ходити по кабінетах: «Ти ж не збираєшся продавати дім? Ні! Тоді живи в ньому й онука виховуй. А там, може, кращі часи настануть — оформиш усе за законом».

Послухався, наївно вірячи в те, що через півроку, рік чи два зможу без принизливих хабарів здати будинок в експлуатацію. Тим паче, що був переконаний: усе моє будівництво законне, бо до спорудження будинку мав на руках державний акт на право власності на земельну ділянку, дозвіл сільської ради на будівництво житлового будинку та господарських будівель, акт переобміру та розподілу земельної ділянки, складений спеціалістом-землевпорядником сільської ради, рішення самої сільради про затвердження цього акта, кадастровий план частини земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, нарешті рішення сільради про присвоєння поштової адреси нашій земельній ділянці.

Окрім того, у течці зберігалися робочі проекти зовнішнього електро- та газопостачання житлового будинку, дозвіл сільської ради на підключення газу до будинку, технічний паспорт на громадський будинок, виданий міжрайонним бюро технічної інвентаризації. Бракувало лише 5000 гривень, щоб заплатити «потрібній людині» (такі тоді відкрито пропонували свої послуги), яка ходитиме замість мене по кабінетах і роздаватиме хабарі, щоб пришвидшити вирішення мого питання.

Що ж це за амністія?

І ось у вересні 2015 року, беручи інтерв’ю в голови Державної архітектурно-будівельної інспекції України (ДАБІ) Олексія Кудрявцева з приводу прийняття в експлуатацію об’єктів будівництва, споруджених без дозволу на виконання будівельних робіт (мій будинок, виявляється, теж увійшов до категорії так званих самобудів), я поділився з чиновником своїми проблемами. Той одразу ж заспокоїв: мовляв, усі ваші проблеми швидко розв’яжуться, бо 24 квітня 2015 року Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства затвердило порядок прийняття в експлуатацію та проведення технічного обстеження подібних самобудів, які були зведені з 5 серпня 1992-го по 12 березня 2011 року. Тому до 31 грудня 2015-го я нарешті можу без штрафних санкцій ввести в експлуатацію свій будинок.

«Цю роботу, — підсумував пан Кудрявцев, — повинні провести безоплатно підрозділи ДАБІ. Відповідне рішення вони ухвалюють упродовж 10 днів від дня подання пакета документів».

Щодо безоплатності. Заплатив спочатку 1000 гривень комунальному підприємству «Архітектурне бюро» за те, що його працівник приїхав (на найнятій мною машині!) до мене в село, сфотографував будинок, виписав довідку («об’єкт відповідає чинній містобудівній документації — генеральному плану села та державним будівельним нормам») і намалював дві схеми на папері. Згодом за 2964,62 гривні (і теж на найнятій мною машині) я привіз до себе вже працівника Західного бюро технічної інвентаризації, який виготовив новий технічний паспорт, перенісши до нього (з невеликими змінами) дані з аналогічного документа, який отримав під час спорудження будинку. Але крім грошей, на ці дві контори в мене пішло майже три місяці.

Документи здав — документи прийняв

Нарешті 27 листопада 2016 року ми з дружиною здали документи до департаменту ДАБ?І в Київській області: у Центрі надання адміністративних послуг на вулиці Суворова, 15 у Києві, заповнивши відповідні заяву про прийняття об’єкта в експлуатацію, декларацію про готовність об’єкта до експлуатації, потрапили на прийом до «фахівця». Симпатична жінка ні про що не запитала, а лише показала, де потрібно розписатися, і сказала, що відповідь у справі прийде есемескою на телефон.

Відповідь отримали, але не через 10, а через 18 днів. У ній ішлося, що декларацію ми заповнили із порушенням вимог Порядку прийняття в експлуатацію самобудів (назву довжелезного документа скоротив): виявляється, в пункті 3 декларації про готовність об’єкта до експлуатації не «зазначено перелік інженерного обладнання», у пункті 5 — «інформацію про технічний паспорт об’єкта», у пункті 7 — «не зазначено інформацію про відмітку про проведення технічного обстеження», а в пункті 8 — «кадастровий номер земельної ділянки та її цільове призначення». І висновок: на підставі цього нам повернуто документи для доопрацювання.

Доопрацьовували (точніше, все переписували) вже 19 грудня. І знову працівниця центру не звернула особливої уваги на папери. На наше прохання: «Подивіться, будь ласка, може, ще щось треба дописати чи виправити?» — вона відповіла, що в її обов’язки це не входить. Вона, мовляв, лише приймає документи. 5 січня 2016 року буде результат. Але наступна есемеска на мобільний надійшла аж 11 січня.

12-го ж січня отримав в центрі… другу відмову. І теж — через порушення, які знову знайшла/шов у моїй повторній декларації один і той же працівник департаменту ДАБІ у Київській області І.Т.Шевченко. Значить, у «дабівській конторі» з документами працюють абияк, якщо з першого разу «не помічають» неточності, помилки. В результаті — знову зіпсував нерви і настрій. А головне — втратив час, бо втретє доопрацьовані документи (сказав консультант) я зможу принести аж у … березні.

Тепер вірю нашій читачці з міста Бар Вінницької області (прізвища в газеті попросила не називати, бо її вже «задовбали» місцеві «дабівці»), яка дев’ять разів безрезультатно їздила до Вінниці, витративши 900 гривень лише на проїзд.

А ще — пошкодував, що побудував дім не в Японії.