Якщо до Сум їхати київською трасою, то за якихось 25 кілометрів перед обласним центром неодмінно доведеться минати село — тезку знаменитої української річки. Саме тут, на одній із околиць, в улоговині пульсує невтомне джерело, яке вже стільки століть живить тихоплинну Сулу. Цю обставину знають та цінують місцеві селяни. Обабіч траси біліють чепурні та добротні будинки, об’єкти соціальної сфери, які ледь не впритул підступають до гомінкої асфальтівки.
Вигідне географічне розташування, наявність магазинів, поштового відділення, ФАПу, НВК, опалення у житлових будинках створюють імідж успішного та престижного села, проживати в якому не відмовилися б селяни сотень інших населених пунктів, навіть городяни. І так воно є насправді: до Сули часто приїздять ті, хто хоче придбати тут будинок, кинути якір і разом із сім’єю зажити у зручності й комфорті.
Без клубу немає життя
У робочому кабінеті сільського голови Івана Крючкова на видноті — справжнє гроно кубків, грамот, дипломів, статуеток, якими відзначено місцевих учасників художньої самодіяльності. Географія — від Сули до Києва. З особливою гордістю господар кабінету розповідає про участь у знаменитому фестивалі «Боромля», що в Тростянецькому районі на Сумщині. Саме звідти вокальний жіночий ансамбль «Суляночка» торік привіз Гран-прі. Далеко за межами району знають і про пісенне тріо «Сузір’я», солістів, дуети, інших виконавців. Хоча ще донедавна про такі успіхи селянам доводилося тільки мріяти.
Іван Крючков, ставши сільським головою 5 років тому, поставив перед собою мету насамперед капітально полагодити місцевий клуб, який десяток років стояв пусткою. Бо хіба ж то діло, що в селі на повну працюють два бари, а культурно-мистецький заклад у павутинні? До того ж Іван Крючков пам’ятав, як ще дошкільням разом із батьками переїхав із Ворожби Лебединського району в Сулу — тоді клуб був гомінким, розкішним, багатолюдним.
Задумано — зроблено: з місцевого бюджету викроїли понад 180 тисяч гривень, за які встановили в клубі крісла, облаштували сцену, поставили вікна, двері. І вже невдовзі у Сулі прописалися два районні фестивалі — «Співодари» та «Хліборобська пісня». До слова, клуб опалюють не дорогим природним газом, а за допомогою твердопаливного котла. На зиму дров закупили на три тисячі гривень і всі 427 квадратних метрів — у теплі. А за газ довелося б платити разів у 20 більше.
Як стверджує завідувач сектору культури Сумської РДА Юрій Холодьон, тепер Сула, коли йдеться про розвиток художньої самодіяльності, — один із культурних опорних пунктів. І додає: Іван Крючков — єдиний сільський голова у Сумському районі (втім, і на Сумщині), якого удостоєно почесного звання «Заслужений діяч естрадного мистецтва України».
Гуртом завжди легше
На запитання, як сільській громаді вдається повноцінно жити, а не жевріти, Іван Олексійович відповідає коротко та просто: все роблять гуртом. І насамперед називає всіх без винятку місцевих господарників (а їх — чимало), які постійно підтримують фінансово найрізноманітніші справи та починання. Під особливою опікою — ветерани праці, і кожен потребує уваги та підтримки. Два соціальні працівники доставляють їм продукти, воду, дрова тощо. Щороку найстарших сільчан ушановують під час професійного свята працівників сільського господарства, на День людей похилого віку, День Перемоги, Новий рік тощо.
Місцеві господарники допомагають навчально-виховному комплексу, в якому понад 60 дітей, двом фельдшерсько-акушерським пунктам (на їхній ремонт торік спрямували 80 тисяч гривень) і стільком бібліотекам — книжку тут особливо цінують! А ще планують у селі Печище (до складу сільради входять також Зелена Роща та Доценківка) відкрити клуб: приміщення є — залишається знайти кошти.
Ще одного «добровільного» об’єднання селяни не витримають
Як і скрізь, нині в Сулі по вінця щоденних проблем та клопотів, які доводиться розв’язувати. Однак, як каже Іван Крючков, для того влада є, щоб усьому давати раду. Хоча є питання та проблеми, які особливо турбують селян, але не під силу їм самим. Зокрема після ухвалення Закону України «Про добровільне об’єднання територіальних громад» тривожно стало на душі у багатьох, особливо представників старшого покоління. Бо не забули лихі часи так званого добровільного злиття неперспективних сіл з перспективними, які довелося пережити на початку 70-х років минулого століття.
Що з того вийшло — відомо: з мапи України зникли сотні населених пунктів. Майже як тоді, коли намагалися стерти межу між містом і селом, але замість межі знищили саме село. На думку Івана Олексійовича, ідея об’єднання має раціональне зерно, хоча потребує реального підходу — максимально обережного, виваженого, з ювелірними математичними підрахунками та розрахунками. Якщо є сенс та вигода — треба об’єднуватися. А якщо вкотре латати фінансові дірки і знову за рахунок селян, то… Від багатьох сіл залишиться тільки спомин.
Ми в Google+