Ленін уже не той, що років із 30 тому, коли ми з однокласницею в червоних галстуках під його монументом дерли руки в піонерському салюті. Та й стан типового пам’ятника не такий уже й страшний, хоч за чверть віку непотрібності він міг би потріскатися й обсипатися. Вождь світового пролетаріату вказує правицею на південь, у бік Чорного моря і Туреччини. Якщо подивитися на нього під певним ракурсом, то здається, що чоловік робить селфі.

До пам’ятника Леніну в селі Бандурове на заході Кіровоградщини нікому немає діла. Він і в очі не впадає — замаскований у соснах. Люди йдуть із магазинів повз, не звертаючи уваги. Підлітки вправляються на турніках поблизу стадіону, не затримуючись поглядом на цементному боввані. Наче це не розтиражований колись до сліпого фанатизму й поклоніння ідол, а покинута громадська вбиральня.

Дивлюсь на місцевого, не декомунізованого Ілліча і не без усмішки згадую сімейну історію, розказану мамою. І хоч від події минуло понад піввіку, мамі не до сміху, вона щоразу гнівається, по-новому переживає те, що було в молодості.

Трапилося це ще за правління Микити Хрущова. Мої 21-річні батько і мама вирішили створити сім’ю. Жили вони надзвичайно бідно. Молодята мали схожі долі. Були напівсиротами — їхні батьки не повернулися з війни, і весь тягар виховання дітей ліг на плечі вдів-матерів, ще й залишилися без житла — хати спалили румунські окупанти. Так помстилися загарбники за те, що радянські партизани знищили місцеву жандармерію.

І батько, і мама через нестатки не мали змоги нормально навчатися у школі. Не було нічого ані їсти, ані вдягти і взути, не було за що купити зошитів і книжок. «Перших чотири класи взимку до школи я майже не ходила, — згадує мама. — На сім’ю з чотирьох чоловік одні чоботи з відірваними халявками. В школу ходила босоніж аж до міцних морозів. Ноги сині. Коридором намагалася не ходити, бо цементна підлога дуже холодна, а у класах по дошках тепліше ступати».

І це за радянської влади, яку так вихваляють ті, хто не ковтнув стільки горя і злиднів чи й тоді намагався жити за рахунок трударів. Бо ж ідеться не про бідування якихось ледарів, а колгоспників-рабів, які працювали з ранку до ночі на полях і фермах без вихідних і відпусток. Їм за це не платили, а записували палички — так звані трудодні, за які в кінці року давали дулю з маком.

Водночас обкладали такими податками, що люди стогнали. Експлуатація дитячої праці радянським законодавством заборонялася, але по колгоспах на те не зважали, майже ігноруючи й оплату. Чи варто вже казати, що мої батьки ще змалечку почали гнути спину разом зі своїми матерями, щоб якось вижити? «І, дякуючи Господу, вижили», — запевняє мама. Вона завжди дякує Богу, а не Леніну, Сталіну чи Хрущову. Бо знає справжню ціну кожній крихті хліба і дрібці солі.

Так ось, травень 1960 року. Молоді доярка й обліковець готуються до весілля. Вони в приємному очікуванні, бо ж у колгоспі хоч і не видають паспортів, але допомагають новоствореним сім’ям започаткувати власне господарство. Дарують на весілля теличку чи двійко поросят, шафу чи диван. Старші жіночки на фермі нашіптують: вам буде телиця, бо росли ви без батьків, дуже принизливо.

І ось урочистості. Після розпису молодятам виносять великий портрет Леніна — подарунок від комсомольської організації (колгосп від презенту утримався). Гарний такий портрет — у рамці, під склом. Мовляв, ідіть по життю ленінським шляхом, думайте про комунізм, а не про телят і свиней. Мама каже, що не передати тих розчарувань, образи і розпачу, які вони відчули з батьком. Це було знущання над дітьми війни, пам’яттю їхніх батьків, що поклали свої життя за мирне небо, над їхніми нужденними матерями. Але треба було мовчати, бо незадоволення великим Леніним могло дорого коштувати. Батькові друзі Мишко і Володя несли портрет попереду весілля через півсела. Є знімок: усміхнені парубки у кепках, фуфайках і чоботях підтримують Ілліча з обох боків.

А вдома на молодих чекали подарунки від гостей. Найцінніше — суконна зелена ковдра від старшого батькового брата. Батьків дядько подарував простирадло, одна бабця — дві тарілочки, були якісь хустинки. Інші запрошені давали гроші — рубль чи два, окремі родичі — п’ять (до фінансової реформи 1961 року це був мізер). Вдалося зібрати понад сто рублів і купити за 90 шафу. Грошима, що залишилися, розрахувалися з музикантами, які грали на весіллі.

У той час портретом Леніна замість свиней-телят «ощасливили» ще одну подружню пару. Але там ситуація видавалася зрозумілішою. Батько нареченої був священиком, і зображення комуністичного вождя мало якось згладити цю ситуацію. А що ж було з нашим Леніним? Мама не знайшла в хаті місця між образами, але ж рамці не пропадати. Тому вона розібрала портрет, перевернула Ілліча обличчям в інший бік, а з чистого боку наклеїла сімейні фотографії, вставила скло і тоді вже повісила на стіну. Я народився у новій хаті й пам’ятаю ці знімки під склом. Та рамка, каже мама, ще валяється на горищі. Де подівся вождь, вже й не згадати, мабуть, папір розлізся і його викинули як непотріб.

Сімейна декомунізація відбулася ще задовго до проголошення Україною незалежності. 

Віктор ЦВІЛІХОВСЬКИЙ
 для «Урядового кур’єра»