Будь-який злочин, передусім на міжнародному рівні, потребує виправдання і пояснення. І чим впливовіші особи розтовкмачать суспільству, що й до чого, та ще й тицьнуть пальцем у «винуватих», тим більша ймовірність справжнім злочинцям в очах підлеглого загалу мати вигляд моральних авторитетів і героїв.

Пам’ятаємо, як уже в перший день офіційної участі РФ у сирійській війні Російська православна церква устами голови Синодального відділу із взаємин церкви і суспільства Московського патріархату протоієрея Всеволода Чапліна пояснила свою позицію щодо цих подій. Бо прихильники «руского міра» не мають сприймати ситуацію на далекому Близькому Сході на рівні слів із пісні Віктора Цоя: «И мы могли бы вести войну против тех, кто против нас, так как те, кто против тех, кто против нас, не справляются с ними без нас».

РПЦ виправдала агресію Кремля. Власне, вона це робила упродовж віків, принагідно нагадуючи про начебто месіанство й особливу роль Росії у світовій історії. За повідомленням одного з інтернет-ресурсів, пан Чаплін видав: «Це рішення (Ради Федерації РФ дозволити використання збройних сил проти терористів «Ісламської держави» в Сирії. — Авт.) відповідає міжнародному праву і менталітету нашого народу, тієї миротворчої, моральної, активної ролі, яку Росія завжди грала в різних регіонах світу, особливо на Близькому Сході… Боротьба з тероризмом, боротьба за справедливість і мир, за гідність людей, які відчувають виклик терору, — це священна боротьба».

У день проголошення цього спічу від «священних» бомб російських винищувачів, за інформацією ЗМІ, загинули півсотні мирних жителів, серед яких одинадцятеро дітей. Виявилося, що били росіяни не по терористах, а по опозиційних до президента Башара аль-Асада силах, що не одне й те саме. Однак коментарів про те, чому під «миротворчу» роздачу потрапляють невинні люди, від протоієрея Чапліна не чутно.

Згодом «сакралізувати» участь РФ у конфлікті намагався директор російського Центру вивчення країн Близького Сходу та Центральної Азії Семен Багдасаров. Він переконував по телебаченню, що православ’я в Росію принесено саме із Сирії. Обурений руйнуванням православних святинь, Багдасаров ляпнув: «Це наша земля. Саме звідти прийшла до нас цивілізація. Це наші святі місця».

Утім професор Державного університету Ілії (Грузія) Олег Панфілов заперечив: «Сирійське християнство ближче до народів Кавказу, ніж до російського православ’я, що прийняло візантійство не тільки як імперську ідеологію влади кесаря, але і її православ’я — із золотом та іншою мішурою, так вподобаною ієрархами РПЦ. За підсумками дослідження міжнародної благодійної християнської організації Open Doors за 2015 рік, Сирія посідає 4-те місце в списку країн, де найчастіше утискають права християн. Однак і тут Кремль та РПЦ брехливо пояснюють, що це справа рук не аль-Асада, а його збройної опозиції».

Панфілов закинув Багдасарову, що той не читає книжок. Справді, не завадило б московським геббельсам погортати праці хоча б своїх істориків. Приміром, замовчувану в Росії розвідку професора Київського і Петербурзького університетів Миколи Костомарова «Дві руські народності» (1861 р.). Про сирійців там не йдеться, але Микола Іванович показав зокрема розбіжність у релігійних поглядах росіян і українців, ролі та значенні церкви в житті двох народів, ставленні до іновірців.

Висновки відомого науковця не збігаються з балаканиною про духовні скрепи і месіанство росіян: «Всі чужинці, що провідували Московщину в XV, XVI і XVII століттях, одноголосно запевнюють, що москалі з погордою ставляться до чужих вір і народностей; самі царі, що в тому напрямі стояли попереду маси, обмивали собі руки, торкнувшись до рук чужоземних послів християнської віри. З німців, що мали дозвіл жити в Москві, москалі глузували; духовенство гостро виступало проти всяких зносин із ними; патріарх раз помилився, прийняв німців за москалів і дав їм своє благословення; спізнавши свою помилку, він почав вимагати, щоб німці носили якусь одзнаку, що вирізняла б їх серед москалів і не доводила його вдруге до такої помилки. Латинську й лютерську, вірменську й усяку іншу віру, щоб вона хоч трохи чим різнилася від православної, москалі вважали за прокляту. Вони вважали себе за єдиний на ввесь світ вибраний щодо віри народ і через те не дуже легким духом дихали на одновірні народи — на греків і українців. Якщо хоч трохи щось було не схоже на їхню народність — то в москалів заслуговувало на погорду, вважалося за єресь, на все не своє вони дивилися згори.

…Сформувати такий погляд неминуче помогло великорусам поневолення їх татарами: зневажувані довгі літа в ярмі у чужовірних і чужинців, вони, вибившись із ярма, визначалися пихою й нехтуванням інших: відома річ, що ніхто так не пиндючиться, як визволений раб».

До речі, заява протоієрея Чапліна спричинила протест сирійської християнської церкви. Тамтешній єпископ Ільяс Тума сказав: «Не може бути у християнстві жодної священної війни! Незалежно від того, згоден хтось із цим чи ні». А тим часом наприкінці жовтня сирійська опозиція звинуватила російську авіацію у смерті понад 200 мирних жителів. На кого і коли впаде каральний меч за таку «братню допомогу», один Господь знає, але вже за кілька днів у Єгипті розбився російський пасажирський літак. Загинули більш ніж 200 людей.