Скрипаль Олег Криса

Легенда сучасного музичного мистецтва скрипаль світової слави наш краянин Олег Криса, який  понад два десятки літ живе і працює у США, цього року відзначив дві поважні  дати: 70-річчя із дня народження та півстоліття концертної діяльності. Його називають явищем у сучасному музичному мистецтві: він збирав і  збирає  найпрестижніші концертні зали Америки, Європи й Азії. З низкою ювілейних концертів маестро завітав до рідного Львова, звідки розпочав сходження на музичний Олімп. У місті, де до краянина особливе шанування, ювіляр приймав привітання рідних, друзів та колег.

— Олеже Васильовичу! Півстоліття зі скрипкою в руках виходите на сцени концертних залів, зачаровуєте віртуозністю, інтелігентністю, стриманістю й емоційністю водночас, умінням заглиблюватися, тонко відчувати душу твору, отже, передати те багатство слухачеві. Із чим  вийдете на сцену Львівської філармонії?

— Щиро дякую шанувальникам за таку постійну прихильність і любов! Львів не випадково потрапив у маршрут  ювілейного турне. Тут моя колиска. Хоч би де жив і працював,  моє серце завжди буде в рідному місті.  Тому і радісно, і тривожно.

На 70-річчя, звісно, люди приходять подивитися: що ж ти зробив за свій вік? Тому  вибрані програми складні. На концертах прозвучать твори, які найбільше люблю.

— Відзначаєте два поважні ювілеї. Що зроблено за цей період і що плануєте?

— Творча діяльність — це не лише виступи на сцені, а й педагогічна робота. Якщо брати виконавську сторону, то зроблено чимало. Я виступав у найпрестижніших концертних залах, із провідними оркестрами світу, мав щастя співпрацювати з видатними диригентами. Це величезна радість і певним чином історія моїх досягнень.

Маю до ювілею подарунок: записав 50(!) дисків. Не у хронологічному порядку, звісно. Були «вибухи», коли один за одним вийшло 19 дисків. Планую записати спільний диск із братом — скрипалем Богданом.

Сподіваюся, ще не все сказано в музиці, попри те, що маю у своєму репертуарі 72 скрипкові концерти — подвійні, потрійні, представлена музика всіх епох. Та зазвичай дотримуюся класики: концерти Баха, Бетховена, сонати Моцарта. Виконуєш їх — і наче під рентгеном стоїш. Презентую такі широкі творчі проекти, як виконання всіх концертів Моцарта й Бетховена, циклу «Історія скрипкового концерту», що включає вісімнадцять різних партитур.

— Які твори найулюбленіші?

— Улюблені ті, які виконую, хоч у кожному періоді були свої захоплення: в молодому віці зачаровувала романтична музика, а згодом, коли помудрішав, заглибився у класику. Згодом зацікавила сучасна музика.

— Чи є композитори, чиї твори залишилися поза вашим репертуаром, чи які з певних причин важко було підкорити?

— Майже нема. Але є твори, до яких ішов довго. Часто згадую епопею з Концертом Людвіга ван Бетховена, це твір №1 у скрипковому репертуарі. Мучився з ним 10 років.

Пам’ятаю свій перший виступ на конкурсі імені П. Чайковського. Відіграв, як належить. Отримав премію, але залишилось відчуття гіркоти, що зробив щось не так. Повертався до нього знову, а він мені ніяк не давався.

Якось Степан Турчак запросив на свій ювілейний концерт. Виконуючи Бетховена,  відчув, що впіймав таїну великого композитора. Згодом мені сказали, що цей твір, як того вечора, я не грав раніше ніколи. 

— Музиканти стверджують: успішний виступ наполовину залежить від того, з яким інструментом виходиш на сцену. Із яким інструментом зазвичай концертуєте?

— У мене їх кілька. Мав щастя  грати на скрипці Страдіварі. Мій власний інструмент — італійського майстра Гварнері (щоправда, над авторством і досі дискутують), на якому грає син Петро. А на всіх концертах граю на скрипці Гваданіні 1758 року — матиму її у своєму розпорядженні, доки викладаю в Істменській школі музики.

Та, на жаль, скрипка потребує тривалого ремонту, бо дерево стареньке. У школі запевнили: дадуть інструмент не гірший. Приміром, скрипку Страдіварі чи Гварнері, Люпо (знаменитий французький майстер).

Якось у Детройті підійшов колекціонер зі скрипкою золотого періоду Страдіварі й попросив зіграти на ній концерт, щоб насолодитися щастям чути її звук, позаяк «музикує лише для себе». Тепер колекціонер, лікар за фахом, приносить на мої концерти свою скрипку Страдіварі, їздить зі мною гастрольними маршрутами.

— Не минає й року, аби на гастрольних афішах міста не з’явилося ваше ім’я.  У такий спосіб прагнете залишатися на музичній орбіті України чи керуєтесь іншими аргументами, викроюючи час у щільному концертно-викладацькому графіку? Хвилюєтеся?

— Так. Якщо тобі навіть 70, кожен приїзд до рідного міста збурює в душі справжню хвилю емоцій. Адже Львів був і залишається найдорожчим містом. Передовсім тому, що тут завжди чекає найдорожча людина — мама.

Я щойно з літака і без хвилинки відпочинку  поспішив до філармонії: з нетерпінням чекаю репетицій і концертів. Пройшовся давніми вулицями, побачив знайомі обличчя, а тоді взяв до рук скрипку — і про  виснаженість багатогодинним перельотом забуваю.

— Завжди наголошуєте: вам особливо пощастило на розумних і талановитих педагогів. Тож і любов до музики дісталася вам у спадок?

— Учителя мав справді неперевершеного. Навчався у класі Костянтина Михайлова, а він був надзвичайно вимогливим педагогом. Але водночас  намагався зрозуміти психологію дитячої душі. Втім, не лише вимогливістю та строгими розмовами і настановами заохочував вчитель. Знайшов спосіб, як заохотити: якось узяв із собою в оперний театр, де працював концертмейстером. Умощувався між музикантами в оркестровій ямі й заворожено спостерігав за оркестрантами, сценою. Це було неперевершено!

Вдячний долі, що навчався у легенди скрипкового мистецтва Давида Ойстраха. Маестро був геніальним учителем!

— Давно виношуєте ідею організувати власний конкурс молодих скрипалів. Де пропишеться ще один турнір?

— Зрозуміло, у Львові, й уже наступного року. Музичне об’єднання «Світ класичної музики»  запрошує молодих скрипалів-віртуозів з усіх континентів узяти участь у конкурсі Олега Криси, на якому молоді музиканти зможуть випробувати власні сили, показати свій талант і вміння володіння інструментом перед доброзичливим і досвідченим слухачем та об’єктивним журі конкурсу.

— Труднощі не відбивають охоти братися за організацію й утвердження нового конкурсу серед уже іменитих?

— Можливо, в іншій країні було б легше організувати і провести конкурс молодих скрипалів. Але бачу його тільки у Львові. І передовсім тому, що тут була і є чудова скрипкова школа.

— А як ставитеся до конкурсів загалом? Чи допомагають вони  молодим музикантам?

— І так, і ні. У радянський час без звання лауреата перед молодими музикантами всі двері були зачинені: про концерти, поїздки не йшлося. Водночас держава підтримувала: і забезпечувала відпочинок, і можливість відшліфувати програму на концертах з оркестром. Ми їхали добре підготовлені. Проте знаю артистів, які не брали участі у конкурсах, але стали відомими виконавцями.

— Належите до тих, хто створив себе власною працею і талантом, міцно утвердившись у статусі першої скрипки Радянського Союзу. Тоді перед вами відчинялися двері на закордонні гастролі, вдома аплодували переповнені зали. Ви відмовилися від всього, переїхали у США. Не побоялися загубитися на чужині?

— Життя давало шанс — один з небагатьох, і я вирішив ним скористатися. Було  непросто: чужа країна, інша ментальність, стиль і спосіб життя. Але була підтримка української громади, за що дуже їй вдячний. Вона взяла на себе всі організаційні й фінансові проблеми моїх перших концертів, від яких залежало, чи вдасться чужинцеві пробити стіну несприйняття. Успішний виступ у престижному залі Нью-Йорка «Карнегі-холі»  став перепусткою в майбутнє.

— Маєте напрочуд творчу родину: дружину-піаністку, трьох синів-музикантів, брата-скрипаля. Спільні родинні концерти організовуєте?

— Зібратися всім разом випадає нечасто: у кожного свій шлях, обов’язки. Найстарший син від першого шлюбу скрипаль, живе в Німеччині. Разом із молодшими Петром (теж скрипаль, недавно переїхав у Канаду) та наймолодшим Тарасом, диригентом, братом Богданом не раз концертували в Україні. А з дружиною, піаністкою Тетяною Чекіною, спільно торували творчий шлях за кордоном.

— Отримали свободу вибору, якої так бракувало вдома, але не полишили викладацької праці. Не шкода часу на роботу з молоддю, який могли б використати на себе?

— Тішуся, що маю можливість поєднувати концертну і викладацьку діяльність. Істменська школа музики у місті Рочестер (вища школа, аналог нашої консерваторії, з дипломом якої випускників охоче беруть на роботу)  впродовж семи років очолює рейтинг найкращих у США. Школа й справді поважна і надзвичайно вимоглива. Студенти настільки завантажені, що просто плачуть, зате потім дякують, бо здобувають дуже добру освіту.

— Важко бути вчителем?

— Скажу так: бути наставником відповідально. Часто згадував слова Юрія Янкелевича, який проводив майстер-класи в Київській консерваторії, й на запитання, як дає собі раду з такою кількістю студентів, жартував, що і слона може навчити грати на скрипці, а ось виховати артиста набагато складніше. Тепер із власної практики знаю: це різні речі — навчити ремесла і виплекати артиста.

— Українці серед вихованців є?

 — Маю навіть колишнього львів’янина Маркіяна Мельниченка: чотирирічним разом із мамою-піаністкою, до речі, родичкою  відомого співака Модеста Менцинського, виїхав до Австралії. Він зачарував своїм талантом і тепер навчається в моєму класі.

— Вважаєте, що зниження інтересу до серйозної музики є симптомом зниження духовності та загального рівня культури сучасників?

— Якщо проаналізувати ситуацію, то не можна не помітити зниження зацікавлення до серйозної класичної музики у світі  й передовсім серед молоді. І це стосується не лише Америки.  У концертних залах збираються переважно люди старшого віку. Але не став би драматизувати ситуацію. Кількість студентів не зменшується, як і претендентів на місце в оркестрі (подекуди на одну вакансію претендує 300—400 осіб), а любов до музики, мистецтва нічим не замінити.

Оксана МЕЛЬНИК,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Олег КРИСА. Народився 1 червня 1942 року в селі Ухань Люблінського воєводства (нині Польща). У 1945 родина українських інтелігентів потрапила під жорна сумнозвісної операції «Вісла» — так опинилася у Львові.

Шлях у світ музики легендарний скрипаль розпочав із Львівської музичної школи ім. Соломії Крушельницької. Навчався в Московській консерваторії ім. П. Чайковського. Викладав у Київській консерваторії, Московському музично-педагогічному інституті ім. Гнесіних, Московській консерваторії. 1989 року разом із родиною виїхав у США. Професор Істменської школи музики у Рочестері.