ДИСКУСІЯ

"Урядовий кур'єр" започатковує відкрите обговорення "Концепції мовної освіти"

Питання мови вкотре сколихнуло суспільство - цього разу громадськість продовжує бурхливо обговорювати нову "Концепцією мовної освіти", запропоновану Міністерством освіти і науки, молоді та спорту. У відомстві проект важливого для незалежної України документу впродовж півроку розробляла спеціальна робоча група - до її складу увійшли українські вчені, які представляють різні напрями філологічної галузі.

Проте "мовну концепцію" у суспільстві сприйняли неоднозначно - значимість державної мови сьогодні гостро турбує українську спільноту. Відомі науковці запевняють, що в документі "не знайшла відображення роль української мови як головного чинника консолідації населення в межах своєї держави". Та пропонують більш чітко визначити державну мову як базову в системі вітчизняної освіти. Оскільки громадське обговорення цього питання триває, "Урядовий кур'єр" пропонує аргументовано висловити свою думку на актуальну тему. Першим погодився виступити відомий мовознавець, котрий виховав не одну плеяду українських журналістів, доктор філологічних наук, професор Олександр ПОНОМАРІВ.


"Мовна концепція" має консолідувати суспільство

Олександр ПОНОМАРІВ,
доктор філологічних наук, професор

Проект "Концепції мовної освіти в Україні" викликає чимало запитань. Адже йдеться про країну, мова корінного народу якої зазнавала переслідувань, обмежень, заборон упродовж століть. Нетривалі періоди відродження української мови (за часів Української Народної Республіки, в добу українізації в УРСР, за "хрущовської відлиги") змінювалися лихоліттям репресій, голодоморів, застою, коли прискореними темпами формували "нову історичну спільноту - радянський народ" з єдиною (російською, звичайно ж) мовою.

Про англійську забули...

Національне піднесення наприкінці 80-х - початку 90-х років минулого століття спричинили новий спалах національно-мовної свідомості українців на всій території розселення. Цьому сприяв, зокрема, й закон про мови в Українській РСР 1989 року, яким українську мову проголошено державною. Переводилися на українську мову зросійщені в різний період школи, середні й вищі навчальні заклади поступово переходили на викладання українською мовою.

Організовувалися курси для вивчення української мови. Громадяни України, безвідносно до етнічного походження, після референдуму 1 грудня 1991 року сприйняли свою незалежну державу з усіма її атрибутами, серед них і з єдиною державною українською мовою.

Проте з роками процес відродження української мови був загальмований. Не виконувалися ні стаття 10 Конституції України, ні ухвала Конституційного Суду від 14 грудня 1999 року. Найвище керівництво держави не дбало про втілення в життя цих важливих документів. За президентства нібито дуже патріотично налаштованого Віктора Ющенка було багато дива та мало млива. Указ N 161/2010 "Про Концепцію державної мовної політики" підписано аж 15 лютого 2010 року, тобто за кілька днів до закінчення каденції Віктора Ющенка. І ось тепер маємо проекти трьох "доленосних" документів.

Наприкінці 2010 року з'явився проект "Концепції мовної освіти в Україні". У "Вступі" йдеться про важливість освіти як такої і ще про багато правильних речей. І раптом: "Україна є полікультурною і багатонаціональною державою". Твердження суперечить статті 2 Конституції України (за якою Україна є унітарною державою) і сучасним етнодемографічним реаліям, бо майже 80% населення становлять етнічні українці.

У Концепції не підкреслено ролі української мови, яка може об'єднати всю Україну. Натомість наголошується, що російська мова - це "мова міжнаціонального спілкування, одна з найпоширеніших міжнародних мов". Насправді мовою міжнаціонального спілкування в світі є, як відомо, англійська.

Ми теж маємо великі імена

Ще одне більш ніж сумнівне положення проекту Концепції: "Вільний вибір мови навчання є важливою характеристикою демократичного суспільства". Згідно з "Етнічним довідником" (К.,1996), в Україні, крім українців, справді є представники дуже багатьох національних меншин. Але, крім росіян (у статті 3 Закону "Про національні меншини в Україні" від 25 червня 1992 року читаємо: "До національних меншин належать групи громадян України, які не є українцями за національністю"), у цю кількість входять, наприклад, чукчі - 22 особи, ульчі - 13 осіб, талиші - 11 осіб, тофалари -3 особи, ороки - 2 особи, енці - 1 особа тощо.

Важко уявити, щоб Концепція задовольнила бажання кожного з них навчатися рідною мовою. Такої "демократії" немає в жодній країні світу. Скажімо, у Франції для бретонців, для німецькомовних мешканців Ельзасу й Лотарингії існують тільки початкові школи з викладанням рідними мовами, а в навчальних закладах інших ступенів викладають французькою мовою.

Те, що "російською мовою володіє більшість мешканців нашої країни" - дуже добре, бо чим більше мов знає людина, тим ширші її обрії в навколишньому світі. В Європі, особливо в невеликих країнах, більшість населення володіє англійською мовою, але ніколи не можна почути двох чи більше данців, ісландців чи норвежців, які розмовляли б між собою не данською, не ісландською чи не норвезькою мовою.

Чимало чехів колись було понімечено, поляків зросійщено, греків потурчено, але після здобуття незалежності всі ці та інші народи відродили свої мови. Зросійщені українці теж хочуть повернутися до лона рідної мови. Ось один із доказів. На Донеччині День незалежності України 2010 року молодь з різних куточків держави відзначила в наметовому містечку "Чумацький Шлях". Студентка з Макіївки Христина Богрова, ділячись своїми враженнями, пише: "Хочу також відзначити, що я просто насолоджувалась українською мовою, яка лунала навколо. Тепер цю мелодію я не лише люблю, а й хочу її наспівувати".

У січні цього року Міністерство освіти і науки, молоді та спорту видало ще один проект - Концепцію літературної освіти. У цій Концепції українську літературу подано як сукупність етнографічних відомостей, що її можна інтегрувати в курс світової літератури, тим часом російську літературу виділено як "художньо-словесне надбання, в тісній взаємодії з яким протягом декількох століть формувалася українська література, з урахуванням того місця, яке займає російська література в загальнолюдській системі духовно-культурних цінностей".

Не заперечуючи вартостей російської літератури, хочу завважити, що не менше духовно-культурних цінностей містять давньогрецька, французька, італійська, англійська, німецька, польська та інші літератури. Тож їх усі, включно з російською, належить вивчати в курсі світової літератури. А для національної (в цьому разі української) літератури потрібно виділити окремий курс, як це прийнято в усьому цивілізованому світі.

Ми теж маємо великі імена, зосібна візьму на себе сміливість твердити, що не в кожній літературі є такі поетеси, як Леся Українка й Ліна Костенко. Один із розробників літературної концепції, доктор філологічних наук, член-кореспондент НАН України Микола Сулима після її опублікування заявив: "Теза про особливу роль російської літератури з'явилася підпільно. Коли б мені дали на підпис цей текст, я б його не підписав". Приблизно те саме сказала мені й одна з розробниць мовної концепції.

Широкий доступ... менше 0,1%?

А ще ж є законопроект "Про мови в Україні", що його 7 вересня 2010 року внесли на розгляд до Верховної Ради народні депутати О. Єфремов, П. Симоненко та С. Гриневецький, де головною є ода російській мові, володіння якою нібито "забезпечує громадянам України широкий доступ до здобутків світової науки і культури". Навіщо, м'яко кажучи, вводити людей в оману? Понад 98% науково-технічної інформації в світі видається англійською мовою, менше 2% - японською та китайською; на російську припадає менше 0,1%.

Виділені місця в проекти введено без участі українських мовознавців та літературознавців за вказівкою міністра освіти і науки, молоді та спорту, який, судячи з його усних та письмових виступів, не тільки не вважає за українців значну частину мешканців нашої країни, а й не визнає навіть самої української мови. Виступаючи на конференції Молодіжного собору з громадянської згоди 28 вересня 2010 року, міністр зокрема сказав: "Що було б з існуючою успішною державою Австрія, якби її політична та культурна еліта не побачила б для себе завдання важливіші, стратегічніші, ніж створення окремої австрійської мови та витіснення з буденного вжитку німецької?"

Полишаючи на сумлінні міністра допущені в цьому виступі вислови на кшталт "доморослі націоналісти", "спотворений світогляд", "пацієнти відповідних медичних установ", мусимо звернути його увагу на те, що в Австрії та в німецькомовних кантонах Швейцарії існують варіанти літературної німецької мови. Там не потрібно було творити окремих австрійської чи швейцарської мов. А українська мова - це не діалект, а одна з найбільших за кількістю носіїв мов світу.

Незалежній Українській державі потрібно проводити активну політику підтримки мови титульної нації. Таку політику в різний час проводили всі постколоніальні держави. Безперечно, маємо дбати й про мови національних меншин. Проте в преамбулі до Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, на яку раз по раз посилаються автори й натхненники всіх цих проектів, серед іншого зазначено, що "захист і розвиток регіональних мов або мов меншин не повинні здійснюватися на шкоду офіційним мовам".

Російська мова в Україні - це мова найчисленнішої, але все-таки національної меншини. Цій мові ніщо не загрожує, проте вона ніяк не може претендувати на роль другої державної мови, яку їй у той чи інший спосіб прагнуть надати автори пропонованих концепцій. Президентові Вікторові Януковичу варто замислитися, чи допоможуть йому такі міністерські документи виконати передвиборчі обіцянки - дбати про українську мову та консолідувати українське суспільство.

ВІД РЕДАКЦІЇ

Публікуючи різні погляди на дану проблему, редакція не обов'язково поділяє точку зору авторів матеріалів. Ми розпочали обговорення гострим виступом, що певною мірою дисонує з офіційною позицією, сподіваючись, що робоча група дослухається і до таких думок. Редакція також сподівається, що в дискусії візьмуть участь і безпосередні розробники мовної концепції.