Уродженці сусідніх сіл Охтирського району Юрій Бережний та Олексій Вербицький загинули смертю хоробрих на Донеччині з інтервалом 8 днів у третій серпневій декаді. Нині місцева влада оточила особливою увагою родини загиблих бійців.
Знаєте, яким він хлопцем був?
Трирічний Саша Бережний — точнісінька маленька копія тата. Білявий, рухливий, з допитливим поглядом сірих очей. Нині малюкові невтямки, що залишився тільки з мамою Олею та дідусем і бабусею, які безмежно його люблять і оберігають. Та настане час, коли він усе зрозуміє й усвідомить, яким по-справжньому світлим, мужнім і добрим був його тато… 29 серпня сержант-контрактник військової служби командир відділення інженерно-саперного взводу Юрій Бережний загинув під Іловайськом. Тим самим, який віднедавна уособлює страшну трагедію українського народу. Адже в тамтешньому смертоносному котлі закінчилося земне життя багатьох патріотів, які стали на захист своєї країни і землі, своїх батьків, дружин і дітей.
Рівно за 10 днів перед загибеллю Юрій сфотографувався на мобільний телефон і встиг відправити світлину своїм рідним. Таким він і залишиться в їхній пам’яті. Хіба що бойові побратими, які бачили його в останні хвилини і секунди життя, збережуть дещо інший образ свого товариша, однак так само мужній, незламний, вольовий.
Сліпий ворожий осколок, що влучив у голову бійця під час виходу з оточення, не залишив жодного шансу на порятунок.
Директор Чупахівського навчально-виховного комплексу Світлана Макарова була класним керівником Юрія Бережного і викладала фізику в Олексія Вербицького, який, як і вона, родом із сусіднього села Оленінське, що за кілька кілометрів від центральної садиби. Як пригадує педагог, буквально напередодні 1 вересня до Чупахівки із зони АТО приїхав недавній випускник школи Сергій Макуха. Односельці радо вітали юнака, бо хіба то не щастя — повернутися живим з воєнного пекла?
Поцікавилися, чи не бачив Юру, адже той ще з весни також служив у зоні АТО. З’ясувалося, що їхні військові частини дислокувалися в різних місцях, тож шляхи так і не перетнулися.
За словами Світлани Миколаївни, звістка про смерть Бережного надійшла саме за кілька хвилин до першовересневої лінійки на свято Першого дзвоника. Можна уявити стан учителів і односельців, які збиралися в урочистій обстановці сказати щирі слова юним вихованцям на порозі нового навчального року. Тож довелося істотно змінили сценарій, повідомивши на початку лінійки трагічну новину. Під звуки державного гімну підняли прапор України, обрамлений траурною стрічкою.
«Ось такою видалася шкільна лінійка, — підсумовує Світлана Макарова і не приховує сліз. — Бодай ніхто і ніколи не знав таких». А про Юрія розповідає з особливою теплотою і любов’ю. На перший погляд чимось не вирізнявся — спокійний, урівноважений, розсудливий. І навіть дещо сором’язливий.
І тільки тепер стало очевидним, яка висока душевна робота таїлася за такою зовнішньою оболонкою. Бо таки й справді обмаль людей, які повністю на видноті й про яких відразу можна все розповісти.
Юрій з тих, чия душа, мов духовний айсберг: лише маленька частинка, що випромінює тепло і щирість, — видима, а решта — так само добра, світла і одухотворена — десь далеко-далеко, на самісінькому споді.
Як і сотні однолітків, Юрій свого часу закінчив школу в рідній Чупахівці, здобув професійно-технічну освіту в одному з училищ Охтирки, служив у лавах армії. А згодом уклав контракт на проходження військової служби. І хоч у його родині військових не було, та юнака ще зі школи цікавила армія.
У 2008 році пройшов тримісячні курси саперів, остаточно надавши перевагу саме цій спеціалізації. Про саперів кажуть, що вони помиляються лише один раз. Юрій Бережний не помилився і не схибив жодного разу, він був професіоналом своєї справи. З одного боку, мав відповідні навички від природи, а саме — витримку, спокій, урівноваженість. З іншого — багатий практичний досвід.
Ще в пам’яті події кількарічної давнини на станції Лозова, що на Харківщині, де українським саперам довелося знешкоджувати потужний арсенал боєприпасів і насамперед мін. Юрій Бережний був серед них. І хоча тоді рідні в селі неймовірно переживали, та він довів свою виняткову професійність.
Безпомилково діяв Юрій і в зоні АТО. Як розповідають друзі по службі, йому доручали найскладніші і найвідповідальніші ділянки, де ворог залишав міни. Тож в інженерно-саперному взводі знали: за ті ділянки і дороги, якими пройшов Юрій Бережний, можна не хвилюватися.
Найпоширеніша характеристика, якої під час бесід удостоювали охтирського героя його земляки, була одна: таких чоловіків ще пошукати — не знайдеш. Однозначно, що так воно й є.
Сам загинув, а товариша врятував
Його ховали на День Незалежності України — 24 серпня. На сільському кладовищі в рідному для нього Оленінському зібралися сотні односельців, друзі по роботі та військовій службі, знайомі, однокласники.
Коли священик завершував відспівувати героя, виглянуло сонце — яскраве, чисте, тепле. І чимось схоже на життя й долю самого Олексія Вербицького, вічно 25-річного солдата, який віддав своє молоде життя на світанку 21 серпня о 4.30 біля села Старогнатівка на Донеччині.
Повістку із військкомату Олексій отримав 24 березня, а вже за кілька днів був у Миргороді на Полтавщині, де формувалася військова частина. Водій за фахом, він одразу влився у колектив, де швидко оцінили його товариськість і добрий характер. А невдовзі новосформований підрозділ вирушив на Донбас.
Неможливо підрахувати, скільки сотень чи тисяч кілометрів проїхав молодий солдат військовими дорогами Донбасу. Однак достеменно відомо: ніхто й ніколи не чув від нього жодного нарікання на труднощі чи якісь негаразди. Навпаки: сам підбадьорював товаришів по службі, підтримував і допомагав у важкі моменти, обіцяв по закінченні війни запросити їх у гості до рідного села, яке надзвичайно любив.
Олексій народився в простій селянській сім’ї. Тато, Микола Олексійович, — тракторист у місцевому ПСП «Ташань», мама, Ганна Іванівна, — домогосподарка. Змалку привчений до селянської праці, він знав справжню ціну заробленій копійці.
А ще з винятковою повагою та пієтетом ставився до тих, хто до кінця залишався чесним, порядним, вірним військовій присязі. Як, наприклад, земляк Володимир Вітер — загиблий герой Афганістану, на честь якого в Оленінському назвали вулицю, на якій і живе родина Вербицьких.
Розповідають, що юнак часто бував біля іменного поля Володимира Івановича, що за селом. Вочевидь, приклад старшого побратима не минув безслідно в душі хлопця, бо коли він особисто постав перед смертельним вибором, не вагався й секунди.
…Машина, в якій їхали бійці та Олексій на пасажирському сидінні, потрапила під важкий мінометний обстріл. Один снаряд влучив прямісінько в автомобіль. Від вибуху водія затисло між кермом і спинкою сидіння. Олексій одразу ж кинувся рятувати пораненого товариша. І коли витягував, інший снаряд накрив самого Олексія.
12 травня Олексієві виповнилося 25. З ювілеєм його привітали побратими по військовій службі. Як заведено під час ювілеїв, зичили здоров’я, щастя, миру. На жаль, побажання не справдилися, а той травневий день народження виявився останнім у житті молодого солдата.
Охтирський реквієм
Віднедавна селище Чупахівка та село Оленінське, звідки родом герої, в зоні особливої уваги, бо саме там нині живуть їхні рідні. Як розповіла заступник голови Охтирської РДА Валентина Устинова, місцева влада робить усе можливе, щоб підтримати їх. Насамперед оформити необхідні документи для отримання належних пільг. Разом з тим значні організаційні зусилля зосереджено на увічненні пам’яті героїв. В об’єднаному військкоматі та музеях, у тому числі краєзнавчому в Охтирці, вже обладнали меморіальні куточки.
На щастя, знайшлися добровільні помічники, які матеріально відгукнулися на біду обох родин і підтримали їх. Серед таких благодійників — депутати Охтирської районної ради керівники — агрофірми «Піонер» Олександр Кужедь і ПСП «Ташань» Микола Жерновий. З часом на ці та інші кошти на могилах обох бійців будуть установлені пам’ятники.
За словами селищного голови Чупахівки Галини Боровенської, місцеві депутати планують своїм рішенням назвати одну з місцевих вулиць іменем Юрія Бережного, а обидві родини мають певні пільги, зокрема знижки з оплати за користування житлово-комунальними послугами, та отримують різні види допомоги.
«Загибель пов’язана з виконанням обов’язків військової служби». Цей лаконічний рядок у похоронках, що одержали сім’ї, відлунює особливим болем і щемом. Охтирський реквієм увібрав вічну пам’ять про земляків, які, віддавши свої життя за всю Україну, назавжди залишились у рідній землі.
Олександр ВЕРТІЛЬ,«Урядовий кур’єр», Володимир КОВАЛЕНКО для «Урядового кур’єра» (фото )
Ми в Google+