Сьогодні Маріуполь відзначає першу річницю визволення міста від бойовиків

13 червня маріупольці відзначають першу річницю визволення міста від незаконних збройних формувань «ДНР», які минулого літа спробували захопити тут владу, але зазнали краху. Відтоді південний форпост України пройшов тест на патріотизм і став символом нескореності й боротьби проти проросійських загарбників. Також рік по тому Маріуполю із його відносно нормальним життям заздрять знедолені жителі населених пунктів, де події розгорталися за сценарієм сепаратистів. Причому багатьох прихованих і відкритих ворогів досі просто душить злість від того, що у місті біля моря люди, зумівши згуртуватися проти агресії, зруйнували плани сепаратистів і дали їм відсіч. Утім, спроби дестабілізувати ситуацію, на жаль, не припиняються, оскільки промислове приморське місто залишається ласим шматком для недругів.

Інші реалії життя біля моря

Що насамперед впадає в очі, коли прибуваєш до Маріуполя? На перший погляд, усе як і завжди. Не встиг автобус зупинитися біля платформи автовокзалу, а йому навперейми кидається юрба людей. Та тепер це не ті жителі міста, які колись хапали за поли пасажирів, пропонуючи їм житло поблизу моря. Нав’ючені валізами й клунками, маріупольці миттю оточили водіїв з іншою метою. Одна збуджена черга вишикувалася біля багажника, а інша — біля кабіни. Цей автобус їде далі до Донецька, тож люди передають ним на окуповану територію рідним чи знайомим харчі, речі першої необхідності, медикаменти, документи та «конвертовану» допомогу. Так через дорожнечу товарів та інші «принади» самопроголошеної «ДНР» посилки з території України для багатьох донеччан стали засобом виживання. А приїжджаючи до Маріуполя, вони не приховують, що заздрять маріупольцям, у яких вистачило сили волі відстояти своє місто від примарної «республіки».

Нинішні реалії внесли корективи навіть в усталену літню традицію, що в південних населених пунктах усі дороги ведуть до… Яке тепер море? Приїжджі насамперед топчуть шлях до державних установ, де оформлюють документи для пенсій та інших соцвиплат, а потім поспішають на ринки, до магазинів та аптек. Існують навіть спеціальні «пенсійні рейси»: прибувши по довідки до Пенсійного фонду, люди потім ходять по крамницях за себе і за своїх знедолених земляків.

«У мене різних замовлень від шести сусідів та знайомих, — показує довгий список жителька Донецька. — Нічого дивного, бо у нас ціни на продукти та інші товари удвічі вищі, а багатьох медикаментів взагалі не знайти! Тому Маріуполь із його нормальним життям нас рятує. А іноді навіть злість бере, бо якби у нас інакше розгорталися події, так само нормально могли жити й ми».

Та дорога сюди непроста і має чимало різних перешкод. По-перше, доводиться витрачати багато часу на проходження блокпостів. По-друге, виявляється, чимало людей «з того боку» перебувають під впливом потворної пропаганди і бояться їхати до Маріуполя. У Донецьку їх переконують, що низькі ціни — підступна приманка для жителів «республіки»: мовляв, чоловіків тут відразу кинуть у підвали СБУ, а жінок — продадуть на органи. У це важко повірити, але деякі нормальні люди справді бояться вирушати в дорогу.

Під звуки пострілів

Утомлені й заклопотані перехожі із клунками на вулицях — дуже показова, але не головна особливість прифронтового міста. Незмінний атрибут повсякденного життя тут — звуки пострілів із різних видів зброї, що періодично лунають з боку Широкиного. Та в маріупольців власне ставлення до цих суворих реалій.

«Деякі ЗМІ, немов навмисне, нагнітають ситуацію навколо нашого міста, і люди бояться сюди їхати, — обурюється місцевий житель. — Звичайно, сусідство з гарячою точкою тримає у напрузі, але маріупольці зберігають віру, що їхнє місто з допомогою всієї України вдасться відстояти. Це нас об’єднує і дає змогу жити й працювати з упевненістю у дні завтрашньому, який має стати кращим, ніж сьогодні».

Справді, місто живе розміреним життям, до якого останнім часом долучилися й тимчасові переселенці з навколишніх гарячих точок. Зареєстровано 68 тисяч осіб, які переїхали, частина з них тут осіла. Але навіть за такого напливу людей, як стверджують у міській раді, вдалося уникнути високого рівня безробіття. Кваліфікованих фахівців працевлаштували у навчальних та лікувальних закладах, чимало людей почали працювати у комунальних підприємствах. До речі, багато прибулих потребували не тільки житла та працевлаштування, а й серйозної психологічної допомоги. У місті в кілька разів збільшився попит на психологів.

Окрема категорія тимчасових переселенців — жителі села Широкине, де триває бойове протистояння. Частина людей із зруйнованого на 80 відсотків населеного пункту подалися на територію «республіки», частина — до Маріуполя. А об’єднує їх велика образа на жителів міста. Потерпілі досі переконані, що Широкине принесли у жертву саме задля порятунку Маріуполя. Отож у психологів тут ще багато роботи. Усі відповідні служби теж намагаються допомогти широкинцям, яким потрібно зафіксувати руйнування помешкань і посприяти відшкодуванню заподіяних збитків. У міської влади вистачає клопотів ще й з іншими селищами у межах міста: Сартана, Талаківка чи село Гнутове.

Бомбосховище завжди напоготові

Для жителів Талаківки Маріуполь за два десятки кілометрів — немов «велика земля». І якщо раніше туди щодня вирушали маршруткою здебільшого на роботу, по покупки тощо, то тепер ще й із питань безпеки, оскільки за селищем проходить перша лінія оборони українських військ. «Уранці знову гриміло, — зітхає місцева пенсіонерка Марія Василівна, яка порається на подвір’ї. — Діти з Маріуполя відразу стурбовано дзвонять: «Мамо, приїздіть і поки що побудьте в нас». Поїхати можна, але господарство на кого залишити? Он скільки роботи на городі!»

«Люди дуже втомилися від війни, хочуть, щоб усе це жахіття швидше закінчилося і повернулася змога мирно жити і працювати, — розповідає заступник селищного голови Олег Драга. — Безумовно, всіх турбує близькість до зони бойових дій, періодично трапляються обстріли, але останнім часом боєприпаси сюди не залітали. А ось восени та взимку дісталося й нам: зазнали руйнувань 49 будинків, один із яких відновленню не підлягає». За щасливим збігом обставин, тоді ніхто з людей серйозно не постраждав: незначно травмувала ногу одна із жінок, у дворі якої впав снаряд від «града».

Загроза життю змусила талаківців підготувати погреби, де можна пересидіти лиху годину. А дехто у разі небезпеки розраховує на бомбосховище на території тутешньої ЗОШ №58. «Наші діти вже навчилися розрізняти постріли з різних видів зброї, — ділиться спостереженнями директор школи Зоя Семененко. — І педагоги, й учні уважно прислухаються і зі знанням справи визначають: ага, це он туди, а не до нас. Хоч бувало, що припиняли заняття і організовано спускалися в бомбосховище, де підготували місця для всіх класів: стільці, ліжка, ковдри, запас води. Оті 2—3 години в підземеллі дітей розважали: малечі читали казки та загадки, старшокласникам — щось інше».

Просторе, тепле й сухе сховище використовували за прямим призначенням і жителі найближчих до школи осель. Приміром, одна із сімей з малою дитиною сюди навіть принесла ліжко та деякі речі й за потреби перебуде тут лиху годину.

Зруйновані в селищі будинки, звичайно, не додають нікому настрою, бо нагадують, що від лиха ніхто не застрахований. Їх не поспішають відбудовувати, бо вже не вірять тому, що снаряд двічі не влучає в те саме місце.

«Мій сусід зумів швидко зробити ремонт: відновив частину стіни й дах, вставив вікна, а через два місяці будинок знову пошкодило, — свідчить житель Талаківки. — Який сенс відбудовувати, якщо поблизу стріляють? Треба нарешті припинити бойові дії». Отож власники таких помешкань завдяки відповідному рішенню сесії міської ради вже отримали компенсації й закупили будматеріали, але утримуються від ремонтів. Проте вони вірять, що забиті дошками вікна — тимчасове явище для маріупольського селища, де із нетерпінням чекають на мир.

ПРЯМА МОВА

Тетяна ЛОМАКІНА,
заступник Маріупольського міського голови:

— Ми хочемо, щоб образ Маріуполя в очах усіх українців перестав бути гарячою і пульсуючою точкою на карті, де падають бомби і тече кров. Намагаємося переконати всіх, що тут нормально живуть люди. Вони ходять на роботу, виховують дітей, влаштовують своє життя, разом збираються на суботники і облагороджують місто, ремонтують дитячі майданчики, виходять на патріотичні мітинги, гуртом і поодинці допомагають воїнам з усіх областей України, які захищають кордони й саме місто. Ми відчуваємо підтримку з різних куточків країни, і це всіх нас, маріупольців, об’єднує і збільшує віру в те, що Маріуполь був, є і буде українським.