В інтернеті триває війна за Ватутіна: Київрада перейменувала проспект, названий його ім’ям, на проспект Шухевича. Це спричинило обурення деяких киян, які почали збирати підписи, щоб проспекту повернули стару назву. Обґрунтування: генерал Микола Ватутін визволяв столицю України від німецько-фашистських загарбників у 1943 році.

На захист генерала Ватутіна став навіть… Ізраїль: депутат тамтешнього парламенту Костянтин Развозов звернувся з листом до Київського міського голови, щоб той посприяв у скасуванні «рішення про присвоєння імені Романа Шухевича колишньому проспекту Ватутіна». Бо, бачите, ініціативу киян підтримали представники єврейської громади України і головний рабин України Моше Реувен Асман.

Поважаю воїнів-визволителів, зокрема й у генеральських погонах. Але не можу зрозуміти: чому так агресивно дехто з киян обстоює ім’я захваленого радянською пропагандою «військового діяча», який поклав під Києвом (точніше, втопив у Дніпрі, як стверджують історики) понад 400 тисяч радянських солдатів? Розсекречені архіви свідчать, що втрати Червоної армії були б набагато меншими, якби маршал Радянського Союзу Георгій Жуков як представник ставки у військах Воронезького фронту (в подальшому 1-го Українського, який брав столицю України) і командувач цього фронту генерал армії Микола Ватутін не кинулися виконувати забаганку Сталіна — за будь-яку ціну визволити Київ до 6 листопада 1943 року, чергової річниці революції.

Командування Червоної армії добре розуміло, що до форсування Дніпра, за яким ворог встиг добре укріпитися, наші війська не готові. Але на це ніхто не зважав. Зім’яти німців (як це було не раз під час війни) ми мали «живим м’ясом». Тож кинуте Жуковим «Солдат не жалеть: бабы ещё нарожают!» звучало як наказ. І в холодну дніпровську воду «визволитель» Києва Ватутін загнав сотні тисяч бійців, серед яких були навіть підлітки.

Це підтверджує доктор історичних наук викладач Київського національного університету імені Тараса Шевченка Віктор Король, який наводить спогади санінструктора Тетяни Барабаш про так звані польові військкомати: в українські хати вже визволених населених пунктів Лівобережної, а згодом і Правобережної України вривалися 20—30 солдатів з 2—3 офіцерами й витягували надвір усіх чоловіків. Кожен з них уже був ворогом, бо жив за німців.

Пані Тетяна згадала, як у вересні 1943 року в Требухові (Броварський район Київської області) відбулася нарада, участь в якій узяли Жуков, Рокосовський і порученець Ватутіна Коваленко. «Постало питання, що робити з 300 тисячами мобілізованих підлітків. Треба ж було їх обмундирувати, навчити, нагодувати, провести підготовку, а потім уже кидати в атаки. То Жуков підбив підсумок чітко і ясно. Каже: чого ми, друзі, голову ламаємо, усі хохли — зрадники, що більше у Дніпрі потопимо, то менше після війни доведеться в Сибір засилати!»

Тож долю цих юнаків та чоловіків призовного віку було визначено. Бо в інтерпретації НКВС, СМЕРШу та інших радянських репресивних органів усі вони служили нацистам. «Хохлам» не видали ні військової форми, ні зброї. У домашньому одязі (як правило, в чорному, тому й називали це військо «чорною піхотою», або «чорносвитниками») здобували в бою вони й зброю.

Очевидці битви за Київ (історики знайшли розповіді навіть німецьких офіцерів) згадують, як один генерал плакав, бачачи, як холодна вода забирала сотні тіл «чорної піхоти». Хлопці тонули не лише від того, що в них влучили кулі й осколки німецьких снарядів, які сипалися, як град, а й через те, що… не вміли плавати. Якийсь німецький офіцер, дивлячись на безглузде вбивство необстріляної молоді, вигукнув: «Це ж як потрібно не любити своїх солдатів, щоб посилати їх на певну смерть».

До речі, в німецькій армії зовсім по-іншому ставилися до рядового складу: після Курської битви, рятуючи солдатів, фельд­маршал Манштейн здійснив блискучу операцію, переправивши на правий берег Дніпра (майже без втрат) чотири німецькі армії. Шістьма не зруйнованими мостами через річку він евакуював спочатку 200 тисяч поранених німецьких вояків і сотні тисяч мирного українського населення переважно з худобою, яке не бажало жити «під совєтами». А потім переправився майже мільйон боєздатних підрозділів.

Гітлерівський танковий генерал Раус писав, що успіх переправи німецьких військ забезпечила… Червона армія. «На наш подив, радянські літаки не показувалися доти, доки 90% наших військ, зброї й техніки не закінчили переправу».

Про все це захисники Ватутіна, звісно ж, не знають (хоч за бажання могли б прочитати в інтернеті). Тож аби ця зомбована радянською пропагандою київська публіка трохи охолола, пропоную їй перепливти Дніпро з лівого берега на правий. Навіть не в холодній, як у 1943 році, воді, а в теплій нинішній. Без одягу, який тягне на дно, без зброї й не під кулеметним вогнем. Може, тоді не Ватутіна, а тих, кого він утопив, пожаліють кияни?