Співавтор Миколи Аркаса і упорядник «Кобзаря»

140 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВАСИЛЯ ДОМАНИЦЬКОГО

ПОДВИЖНИК. Синові священика з Черкащини, хворому на невиліковні в ті часи сухоти, доля відвела лише 33 роки. Однак філолог, історик і фольклорист із «буржуазно-ліберальним ухилом», як повідомляли про нього радянські енциклопедії, встиг зробити напрочуд багато. Головна заслуга Василя Доманицького — видання у 1907 році повного і вперше ретельно вивіреного за авторськими рукописами «Кобзаря» Шевченка. Важко уявити, як із цією титанічною працею, що під силу хіба колективу цілого науково-дослідного інституту, впоралась одна людина. Тим більше, що сотні першоджерел були розпорошені по численних приватних колекціях, які потрібно було розшукати і домовитися про їх вивчення із власниками.

Не менш вагома роль Василя Доманицького у редагуванні знаменитої «Історії України-Русі» Миколи Аркаса, фактичним співавтором якої став знаний історик і літератор. Саме він надав твору досконалості й забезпечив фахово літературний виклад матеріалів про минуле нашого краю.

Василь Доманицький перший в Україні парламентський журналіст, адже саме він опікувався газетою «Рідна справа. Вісті з Думи», що була виданням української фракції у Державній думі Російської імперії. До речі, на відміну від нинішніх благодійників, які кидають землякам подачки, уродженець Черкащини створив у рідному селі кооператив, що об’єднав селян у спілку.

5 РОКІВ З ДНЯ ЗАГИБЕЛІ ОКСАНИ МАКАР

Критична маса безкарності

ТРАГЕДІЯ. Хтось із мудрих сказав, що приводом для революцій майже завжди стають дрібниці, хоч насправді крах злочинних режимів цілком закономірний, бо вони падають під тягарем власних гріхів. Повною мірою це стосується епохи владарювання Януковича та іже з ним, грізним застереженням для яких мали стати масові акції протесту, що прокотились Україною після трагедії з Оксаною Макар.

З урахуванням тодішніх українських реалій нічого надзвичайного начебто не сталося: ввечері 9 березня 2012 року в Миколаєві троє молодиків підсіли у барі до 18-річної дівчини і, найімовірніше, щось підсипавши їй у випивку, скористалися безпомічним станом жертви. І навіть якщо юнка через необачність добровільно зайшла в гості до знайомого їй хлопця, то це ще не привід для групової сексуальної наруги над нею та замаху на вбивство, щоб замести сліди зґвалтування.

Однак міліція продемонструвала абсолютне і повне небажання розслідувати злочин. Трьох кривдників затримали ввечері 10 березня, а наступного ранку двох з них відпустили під підписку про невиїзд. Цапом-відбувайлом мали призначити лише одного, тимчасом як прийомному синкові екс-голови місцевої райдержадміністрації та дитятку з прокурорської родини планували статус свідків.

Розрахунки охоронців прав мажорних виродків порушили масштабні мітинги, що прокотилися всією Україною. Тисячі протестувальників вимагали одного: чесного розслідування злочину і справедливого покарання вбивць, адже попри зусилля медиків, 29 березня 2012 року Оксана Макар померла.

Резонансною кримінальною справою змушені були опікуватисяя вищі посадові особи держави включно із президентом Януковичем, генпрокурором Пшонкою і міністром внутрішніх справ Захарченком. У результаті одного миколаївського ґвалтівника засудили до довічного ув’язнення, а двох його поплічників — до 15 і 14 років позбавлення волі.

Та хепі-енду не вийшло. 9 березня 2012 року в Миколаєві ще один садист просто на зупинці громадського транспорту жорстоко побив 18-річну Сашу Попову, яка абсолютно випадково потрапила йому на очі. Вона пережила клінічну смерть, 72 дні перебувала в комі й лише дивом вижила, ставши інвалідом.

Уранці 15 березня 2012 року в передмісті Сімферополя знайшли понівечену і роздягнену 25-річну Настю Салтанову, яка померла в лікарні. Її вбивці відбулися переляком, адже, за висновком експертів, дівчину нібито загризли собаки, які, за вер­сією слідчих, перед тим роздягли і зґвалтували її.

Ще однією гучною справою часів Януковича стали пригоди Віталія Файнгольда, сина мільйонера із Сімферополя Йосипа Файнгольда. Загибель під колесами крутої іномарки, якою кермував мажор, 25-річної байкерші Нікіти, звинувачення у зґвалтуванні, хуліганстві, побитті співробітників міліції і прокуратури — це лише частина подвигів безкарного нащадка шанованого тата.

На цьому тлі вчинок тодішнього депутата Луганської міськради Романа Ландіка, який у ресторані жорстоко побив 20-річну модель Марію Коршунову, був мало не дитячими пустощами. Тим більше, що синок мільйонера і тодішнього нардепа від Партії регіонів мав намір, за словами мажора, лише переконати дівчину, що алкоголь у її віці шкідливий. 

Та врешті-решт критична маса безкарності переламала хребет злочинному режиму, продемонструвавши, що навіть легендарне довготерпіння українців має межу.

135 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ КОРНІЯ ЧУКОВСЬКОГО

«Інколи писав невміло, але брехливо — ніколи»

ПОСТАТЬ. Метрична книга однієї з петербурзьких церков зберегла запис про хрещення позашлюбного сина українки Катерини Корнійчукової, якого нарекли Миколою. Нині він більш відомий під псевдонімом Корній Чуковський, що став похідним від поділеного прізвища матері. Автор знаменитого «Мийдодіра» і «Лікаря Айболитя» залишається в Росії найпопулярнішим дитячим письменником, сотні(!) найменувань книжок якого щороку видають загальним накладом 2,5 мільйона примірників.

Корній Чуковський народився у Петербурзі, дитинство і юність минули в поліетнічній Одесі, де його другом був майбутній ідеолог сіонізму Володимир Жаботинський. Саме він порадив недовченому гімназистові, якого на основі так званого циркуляра про кухарчиних дітей позбавили права на продовження навчання, віднести літературні проби пера до газети «Одесские новости». Невдовзі журналіст-самоук не лише здобув визнання і по­пулярність, а й поїхав до Лондона власкором від рідного часопису, в якому буквально за два роки зробив карколомну кар’єру.

Перед початком революції 1905 року Корній Чуковський повернувся до Одеси, а згодом подався підкорювати журналістський олімп до тодішньої столиці Російської імперії Петербурга. Отож за прикладом багатьох російськомовних землячків-українців, які, провівши все життя «на Украінє», не спромоглися вивчити маминої мови, столичний фейлетоніст, а згодом літературний критик теж міг відцуратися свого українства. Тим більше, що знаний нині насамперед як дитячий письменник Корній Чуковський здобув світове визнання і високе звання почесного професора Оксфордського університету як видатний знавець російської літератури.

Однак ще у 1911 році, коли прихильне ставлення до Кобзаря загрожувало звинуваченнями у малоросійському сепаратизмі, журналіст написав нарис «Шевченко». Багато віршів і поем Великого Тараса Чуковський знав напам’ять і, за свідченням сучасників, часто декламував у колі друзів. Та найвагоміший доказ трепетного ставлення митця до України й української мови — книжка «Высокое искусство», п’яту частину обсягу якої присвячено аналізу російськомовних перекладів поезій Шевченка. На переконання Чуковського, недоліком більшості з них стало надання унікальній поетиці українського генія «сусального обличья камаринского доброго молодца», внаслідок чого Тарас у російській транскрипції постає «поетом середньої руки», яким невідому чому так пишаються і за­хоплюються українці.

Причина невдач перекладачів — в ігноруванні того, що мова Шевченка «не праздный перезвон стиховых побрякушек, а могучее средство для наиболее действенного выражения чувств и дум». Без розуміння цього, стверджував Чуковський, слова великої любові й народного гніву в перекладі перетворюються на сентиментальний «песенник о вышневых садах и чернобровых красавицах».

Не менші заслуги нашого земляка-літературознавця у відкритті росіянам їхніх власних поетів. На відміну від «несамовитого» Віссаріона Бєлінського, в якого, за словами Чуковського, «блеск изложения выше вкуса», майбутній професор Оксфордського університету зацікавив світ саме глибиною досліджень творчості й доль Некрасова та його сучасників-поетів. У працях науковця вони постали живими людьми, які завдяки слабкостям і помилкам стали ближчими, зрозумілішими й улюбленішими.

Чуковський вистраждав право заявити: «Я інколи писав невміло, але брехливо — ніколи». У часи панування соцреалізму критик мав мужність доводити, що у мистец­тві є «лише два напрями — талановитий і бездарний. Талановитий романтик дорожчий за бездарного реаліста, а обдарований реаліст набагато потрібніший, ніж пустопорожній романтик». 

За царизму Чуковський замалим не опинився на каторзі за образу «государя-імператора», а у сталінські часи його нещадно критикували за аполітичну дитячу «чуковщину». Знаний у світі літературознавець, відзначений у 1962 році Ленінською премію за дослідження творчості Некрасова, за правління Брежнєва був серед 25 видатних діячів культури і науки, які підписали лист проти реабілітації сталінізму. Не дивно, що багато хто пов’язує нібито випадкове зараження Чуковського хворобою Боткіна в лікарні через укол погано продезінфікованим шприцом з турботою радянських спецслужб, представники яких жорстко кон­тролювали навіть церемонію його похорону.

240 РОКІВ З ДНЯ ЗАГИБЕЛІ МАКСИМА БЕРЕЗОВСЬКОГО

Трагедія і безсмертя українського Моцарта 

ГЕНІЙ. На фасаді знаменитої Болонської музичної академії лише дві меморіальні дошки вшановують пам’ять чужоземних композиторів, які навчалися тут: австрійця Амадея Моцарта й українця Максима Березовського. Однак якщо першому по поверненні на рідну землю судилися визнання і пошана, то другому — скромна посада капельмейстера придворної капели у Петербурзі, нестатки й передчасна загибель.

Матеріал підготував Віктор ШПАК,
«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надані автором)