У фейсбуці активно працює закрита спільнота «Ми разом!», яка об’єднує 1,5 тисячі жінок, що втратили на війні коханих і чоловіків. Про історію створення спільноти, її завдання «Урядовому кур’єру» розповідає її співзасновниця полтавка Тетяна ВаценкоБондарева.
— Пані Тетяно, з чого починалося ваше об’єднання?
— У моєму житті був надзвичайно складний період у перші дні й тижні після того, як на війні загинув коханий чоловік. І в пошуках розради я багато спілкувалася в соцмережі з такими, як і сама, жінками. Ми розповідали одна одній історії свого життя, шукали шляхи розв’язання проблем, які в нас виникали. Я запропонувала дівчатам створити чат. Спочатку в ньому було 15 осіб, потім ми ще з однією вдовою Оксаною Буркун стали розвивати спільноту. Поширювали про неї інформацію. Хотіли створити теплу, затишну «бульбашку», де тебе ніколи не засудять, не даватимуть порад, яких ти не просив. Наприклад, через два тижні після смерті мого чоловіка мені в очі сказали: «Не переживай, ти молода, знайдеш собі другого чоловіка». Такі уявлення в людей досить поширені. Це знецінення наших стосунків, життя мого чоловіка, його подвигу, адже він пішов на війну захищати усіх нас, усе суспільство.
Спільнота однодумців заміняє нам психологів, хоча й вони не спроможні повною мірою зрозуміти вдів, нашого емоційного стану. Принаймні я такого не зустрічала. Нас може зрозуміти тільки та людина, яка теж втрачала коханого.
— Коли саме було створено спільноту?
— У жовтні 2022 року. Відтоді вона почала швидко зростати: 50, 200, 1,5 тисячі осіб. Згідно із статистикою, це зовсім маленька частина вдів, які є в нашій країні. Але коли ми разом, то стаємо силою. Після загибелі найрідніших людей жінка має пройти пекло бюрократії, щоб позбирати всі документи, і це залежить від людяності працівників військкомату. В одних військкоматах вдову дуже підтримують, їй допомагають і все максимально пояснюють. А ти в цей час у такому стані, що не можеш нічого запам’ятати. Проте в інших чинять перешкоди, постійно гублять документи. Різне буває, це справді залежить від людей. А коли ми разом, то можемо впливати. Силою розголосу вже дечого досягли.
— Наприклад?
— Нещодавно одна з жінок серед ночі написала пост у спільноті — виклала фото свого опухлого, побитого обличчя й каже, що не може мовчати і взагалі не знає, як із цим жити… Її на кладовищі на роковини загибелі коханого побив його брат. Там була вся родина, його батьки, сестри, брати тощо, які її не сприймають. І попри те, що вони з коханим не просто знайомі, а мають трьох спільних дітей, її на кладовищі принижували, кричали на неї, а потім і до рукоприкладства дійшло. Чоловікові родичі блокували її сторінку в мережі. Тоді ми почали писати пости, поширили інформацію так, що з нами з приводу цього питання зв’язувалися народні депутати. Ми підняли на вуха іванофранківську, а це у Франківську трапилося, прокуратуру.
Не знаю, на якій стадії ця ситуація нині, але ми зробили все можливе, щоб знайти впливових людей, які стали на її захист.
— У багатьох із вас є малолітні діти. Спільнота ними опікується?
— Так. Цю роботу розпочала Оксана Буркун, потім ми створили благодійний фонд, щоб, наприклад, збирати кошти на подарунки нашим дітям на дні народження і до свят. Дівчата заходять у спільноту, заповнюють анкету й автоматично потрапляють у список. Ця система працює чітко. Наголошую: ми не збираємо матеріальну допомогу. Наш фонд маленький і налаштований саме на дітей.
Також налагодили співпрацю з юридичною компанією. Її представник щотижня на нашому чаті проводить бліцбрифінги, надає вдовам юридичну консультацію з актуальних для них питань.
Через фонд ми отримуємо гуманітарну допомогу зза кордону, зокрема з Норвегії та Іспанії. Здебільшого це дитячі речі. Ситуації в жінок різні: хтось забезпечений, хтось почав отримувати виплати, а хтось не знає, за що купити хліба. Деякі несвідомі громадяни нам ще й заздрять: мовляв, чого ти плачеш, ти ж такі гроші отримаєш за вбитого чоловіка. Це найстрашніший жах, з яким нам доводиться стикатися після загибелі наших коханих. У суспільстві вдову осуджують. Я взагалі цього не можу зрозуміти. Не ідеалізую жінку, яка стала вдовою, адже вдова — це не досягнення, а статус. Так, захищати країну йдуть різні люди. Але якщо захисник загинув, він автоматично герой. І суспільство має з повагою ставитися до тієї, яка була його дружиною чи коханою.
— Чи доводилося вам займатися волонтерською діяльністю?
— Коли мій чоловік пішов добровольцем на війну, я не стала його відмовляти, навпаки, сказала: «Я тобою пишаюся і підтримую. Буду для тебе тією стіною непохитною, до якої ти обов’язково повернешся. І стоятиму за твоєю спиною й подаватиму патрони». Так і робила. Я волонтерила, збирала кошти на тепловізори. Раз на два тижні величезні коробки їм туди (на передову) надсилала. Максимально, що могла, для всіх хлопців, не тільки для чоловіка. Це тривало три місяці, доки він був живий. А потім я просто розвалилася.
Волонтерити став наш синстаршокласник. Він розуміється на всіх цих речах, знає, що де краще придбати. І до нього звертаються по інформацію: треба знайти оте й оте. Він шукає, аналізує й надає два варіанти, де можна це замовити, щоб воно за вартістю і якістю відповідало усім вимогам. Спочатку до нього волонтери зверталися, але потім його контакт розповсюдили так, тепер напряму військові з «передка» телефонують.
— Коли я вам зателефонував, ви були за кермом автомобіля. Багато їздите?
— Так, нині це мій спосіб життя. Із серпня минулого року я тільки раз зупинилася на два тижні вдома, решту часу постійно була в дорозі. За останні десять днів наїздила три тисячі кілометрів. Ми із сином виїжджали на п’ять місяців в Іспанію, після цього я на два місяці звалилася, а потім знову рух… Мені здається, якщо зупинюся, просто розвалюся і більше не зберу себе докупи. На жаль, хоч би куди поїхав, від себе, від своїх думок не втекти.
— Як ви заробляєте на прожиття?
— Я працюю. Від спільноти і фонду ми розпочали круті проєкти, які стосуються підтримки наших дівчат і збереження пам’яті наших чоловіків. Перебуваючи в Іспанії, я придумала й зробила експозицію зі світлинами наших героїв у колі їхніх близьких і короткими історіями їхнього життя, що перекладені іншими мовами. Усього таких історій 15. Нині фотоекспозиція мандрує містами цієї країни. Ми з Оксаною Буркун багато спілкуємося з іноземними ЗМІ, розповідаємо їм про нашу спільноту. Про нас зняло сюжет ВВС, невдовзі вийде велика стаття у виданні New York Times. Людям цікаво дізнаватися про нашу діяльність, подібних об’єднань в Україні немає.
— Як вирішуєте важкі ситуації, які виникають у жінок вашої спільноти?
— Останнім часом ми багатьох дівчат, вдів витягли з думок про суїцид. У нас відбуваються багато психологічних тренінгів. Доки була в Іспанії, щовечора виходила в стрім, цілу зиму читала дівчатам книжку Майкла Ньютона «Подорож душі». Ми обговорювали прочитане, разом переживали, плакали, сміялися. І це справді дуже підтримує. Нині іноді теж виходжу в стрім, але мої стріми переросли в спільні обговорення конкретних тем. Якщо вдова сама в собі і думає, що проблем, як у неї з чоловіковою родиною чи бюрократією більше ніде й ні в кого немає, вона може звернутися у спільноту. І коли пише, що в неї відбувається, то не тільки отримує підтримку, а й починає розуміти, що це не тільки в неї.
А коли ти знайомишся з людьми, в яких такі самі проблеми, надходять нові ідеї, як це прожити і як їх розв’язати. До того ж з’являється інформація, як хтось уже впорався з подібними труднощами і готовий ледь не по пунктах розписати, як він це зробив. Тому ми разом.
— У вас на руці незвичне тату…
— Майже таке саме є і в мого сина. Тут у кожному символі закодоване слово, це послання до нього, мого коханого чоловіка…
ДОСЬЄ «УК»
Тетяна ВАЦЕНКОБОНДАРЕВА. Народилася 7 квітня 1988 року в Полтаві. Закінчила Київський славістичний університет, спеціальність «Менеджер організації та туристичної індустрії». Працювала ведучою на радіо, в дитячому театрі, на міжнародних фестивалях в онлайнформаті, займалася підприємництвом.
Авторка кількох оригінальних культурнорозважальних проєктів. Співзасновниця спільноти дружин полеглих героїв у фейсбуці.
Олександр ДАНИЛЕЦЬ,
«Урядовий кур’єр»
Ми в Google+