Лише нещодавно українці дізналися зі ЗМІ, що відомий російський актор Анатолій Пашинін, засудивши недалекоглядну, завойовницьку путінську політику Росії, відрікся від професійної кар’єри, усіх надбань і сміливо пішов добровольцем воювати за Україну на східний фронт. Учинок відчайдушний, шляхетний, гідний найвищих громадянських і державних пошанувань. З’ясувалося, що Анатолій обороняє українську землю вже понад півроку. Але лише тепер наші мас-медіа про це поінформували.

Анатолій Пашинін став взірцем громадянина і патріота. Його інтерв’ю в одному з українських видань схвилювало мене. Адже якби хоч частина росіян з українською кров’ю звернулася, як він, до Путіна з вимогою припинити терор в Україні (лише за її прагнення до свободи), якби жменька наших ненаситних доморощених олігархів хоч дещицю пожертвувала заради перемоги нашої держави й досягнення миру, тоді б, напевно, легше було б російських кровопивць і наших христопродавців викинути, як огидне сміття, перекотиполе далеко за українські кордони.

Росія вкотре зрадила нас і надію на добро всього світу. Якщо нині на щиті Росії такі «герої», як Гіві, Моторола, інші покидьки, якщо у російської церкви такі люди заслуговують на святість, то в такої держави перспектив немає. І в християнському світі — також. Керівництво сусідньої авторитарної держави розчарувало українців і міжнародну громадськість своєю споконвічною агресивністю, ненаситністю, загарбництвом, варварством, недалекоглядністю...

2014 року, коли серця українців розривалися від розпуки, безвиході, тисячі добровольців — таких, як Анатолій Пашинін, — ішли на лінію оборони без забезпечення, без зброї. Тоді цим займалася не розгублена держава, а волонтери. Люди збирали речі, продукти, власним транспортом доправляли на фронт, щоб підтримати тих, хто віддавав своє життя за нашу свободу, територіальну цілісність і державну незалежність.

Із Тернопільщини на війні загинуло багато хлопців. З нашого університету на фронті поліг молодий, кришталево чистий Степан Стефурак. Нині про це свідчить-нагадує меморіальна дошка на фронтоні будівлі вишу, його іменем названо аудиторію, в яку Степан уже ніколи не ввійде. Як і ніколи не потішиться нашій перемозі. Вона ж обов’язково настане, завдяки таким, як Степан Стефурак, як той же Василь Сліпак, відомий у світі оперний співак, який 19 років жив у Парижі і працював в опері, але з початком російської агресії залишив європейську кар’єру й пішов захищати свою, хоч і далеку, Батьківщину. Як і Анатолій Пашинін, уродженець Кіровоградської області, який свого часу акторську славу вирішив здобувати в Москві, однак у тяжку годину для рідної землі повернувся, щоб стати її оборонцем. І, звичайно ж, за підтримки міжнародної співдружності теж наближатимемо цей світлий переможний час .

Та поки що поліг мій сусід, загинули тисячі українців. Матері плачуть і вірять, що найбільші для них та України жертви не даремні. Їхні сльози найгострішою кислотою й прокляттями капають на рід тих, хто окупував український Крим, розпочав кровопролиття на наших східних теренах і надалі не може насититися великим людським горем.

Україна нікого не поневолювала. Росіянам же треба нарешті збагнути, що в історії «нового руского міра» їхній теперішній керманич ніколи не буде «собіратєлєм рускіх зємєль», якщо віддає китайцям на півстоліття в оренду неозорий Сибір. Був колись у Росії вже такий один «собіратєль», який «рубав вікно» у Європу й віддав за копійки Аляску.

Була ще й друга, щоправда, німкеня, така сама, як і перший, що нищила Запоріжжя, а воно живе й жити буде, бо є правда, яка засвітилася в Революції гідності, бо є такі, як відомий актор Пашинін, які її захищають власною стійкою, непохитною громадянською і патріотичною позицією, власним життям.

Хай Господь береже цих хлопців і додає їм сил і наполегливості в прагненні звитяги над злом, над брехнею і підступом завжди чужого й підлого північного сусіда! Нашому керівництву дай, Боже, розуму, відповідальності та зосередженості, щоб побачити й відчути весь біль і страждання українців і своєю мудрістю підняти Україну до економічних висот. Допоможи, Боже, прозріти й російському народу, який століттями гноблений, живе, мов у темній норі, та шукає розради у вбивствах собі подібних на чужих територіях. 

Богдан АНДРУШКІВ,
професор Тернопільського національного технічного університету
імені Івана Пулюя, для «Урядового кур’єра»