Хоч перші інформаційні війни Росія почала вести у зв’язку зі створеними нею ж сепаратистськими регіонами — Абхазія, Південна Осетія, Придністров’я, Карабах, та, на думку професора Державного університету Ілії (Грузія) Олега Панфілова, всерйоз ця машина запрацювала під час другої чеченської війни. 

Про історію та особливості російських інформаційних воєн пан Панфілов (він, до речі, засновник і директор московського Центру екстремальної журналістики у 2000—2010 роках) днями годину спілкувався з українськими журналістами.

Вільна преса — загроза безчинствам

За його словами, російські політики і генерали після закінчення першої війни в Чечні в серпні 1996-го зрозуміли, що вони війну програли  не так чеченцям, як журналістам. Бо ті  розказали і  показали всьому світові, що там витворяла російська армія, і це допомогло зупинити ту війну. Тому за участі генералів російські політики почали готувати реванш, вмостивши на трон у Кремлі свою людину — Володимира Путіна. Спочатку в серпні 1999-го як главу уряду, а потім уже як президента.

З початку другої чеченської війни було створено мережу інформаційних державних центрів. А також  зроблено все, щоб журналісти не могли їздити в Чечню. У вересні 2000 року Путін підписав «Доктрину інформаційної безпеки» —програму дій з відновлення традицій радянської пропаганди, яку ще  1996-го підготував  генерал ФСБ Віктор Іванов. Але тоді Єльцин її не затвердив.

Із 2001-го доктрина запрацювала. У Росії почалися проблеми з НТВ, стали закривати незалежні газети, журнали, обмежувати незалежність телебачення і  радіо. Путіну вдалося відновити багато з того, що було в радянській пропаганді, на якій виросли кілька поколінь росіян. Тому вони сприйняли її відновлення як рідне, якому вони беззаперечно вірять.

Мова — найкращий кордон

У чому відмінність інформаційної війни в Грузії і в Україні? — запитували журналісти  в аналітика.

— У Грузії тих, що розмовляють російською мовою, дедалі меншає. І відмінність якраз у тому, що Кремль не зміг створити там п’яту колону. Навіть  люди з російськими й  українськими прізвищами розмовляють грузинською, а не російською.

В Україні  більшість населення розуміє російську мову, а приблизно половина нею користується. Тому вплив російської пропаганди на Україну виявився набагато потужнішим.

І ще у Грузії відключили російські канали від кабельних мереж у перший день війни — 27 серпня 2008-го. П’ять років вони не «віщали». За цей час суспільство стало набагато здоровіше психічно. Ви, на жаль, це зробили значно пізніше.

Відповідаючи на запитання, наскільки потрібно боятися російської пропаганди, Панфілов зазначив, що пропаганда живе недовго. По-перше, нині є багато різних джерел, передусім інтернет. А по-друге, пропаганду як запеклу брехню, особливо у воєнний час, швидко викривають, бо люди порівнюють, аналізують і думають.

«Але все одно є частина населення, яка іншу інформацію, ніж пропаганда, не сприймає. Це здебільшого Східна і Південна Україна. Та я  впевнений, що її вплив стає меншим, — сказав професор. — Всередині України є інша проблема. Це використання українськими медіа російських джерел. Дуже часто бачу навіть на  популярних сайтах передрук повідомлень ТАРС, Інтерфакс, Ріа-Новини. Без своїх коментарів, іншої точки зору. Це досить небезпечно. Міністерство інформаційної політики — це не зовсім те, що Україні потрібно взяти російського. Україні потрібне агентство інформаційної безпеки в СБУ, щоб моніторити саме українські джерела інформації й розуміти, наскільки український інформаційний простір залежить від російського. Ось у цій залежності  і полягає небезпека.

Московську пропаганду треба заборонити

— Ставлюся до російської медіа-продукції як до протухлої ковбаси. Бо до журналістики російська пропаганда не має жодного стосунку. Журналістика — це дискусії, різні думки. Тому російську пропаганду треба забороняти, так само, як погані ліки, зіпсовані продукти.

Але  пропаганда міститься не лише у ЗМІ. Після війни у Грузії було відразу знято два художні фільми, які мали переконати глядача, що це Грузія напала на Росію, яка за неї у 144 рази більша. Напевне, будуть такі фільми і про Україну.

Ведеться пропаганда і через серіали. Після появи Путіна з’явилася величезна кількість усіляких «мєнтів» із портретами президента Росії в кожному кадрі. У мене це завжди викликало сміх. Тому що різдвяні західні фільми закінчуються мелодією «Джингл беллз», а російські серіали — стріляниною, матами і трупами. Це поганий продукт, його треба забороняти. Це питання національної безпеки. Після Другої світової французи заборонили все, що не французькою мовою, — вони змушені були захищати свій національний інформаційний та культурний простори, свою країну, свої цінності.

Слід також враховувати, що телебачення в Україні олігархічне, чого у Грузії немає, бо в нас нема олігархів. Ми занадто бідна країна, щоб іще й з’явилися люди, які зароблять міль?ярди на своїй країні.  Зайти на грузинський медійний ринок російські компанії не можуть, це неможливо ментально — грузини з 1801 року пережили п’ять окупацій. Але  все-таки на деяких маленьких каналах інколи показують російські серіали. Може, й не дуже кровожерливі, але щось таке мені траплялося. На жаль, через політику нового керівництва Грузії також стала з’являтися якась російська попса. Але молоді це не потрібно, вони цього не дивляться. Молодь не розуміє російської мови. Англійську — так. Тому впливу особливого немає. Ці продукти — забаганки власників цих каналів, аби привернути увагу тих, хто ще ностальгує за СРСР.

Якість національного телепродукту — це не стільки питання російської пропаганди, скільки журналістської атмосфери у країні. Зокрема в Україні треба реформувати журналістську освіту, яка залишається за фактом радянською. Потрібні нові програми, нові викладачі. Погано, що сюди діти вступають відразу після школи, бо журналістика — професія дорослих. 

Є питання якості роботи журналістів. І цю якість має оцінювати сама журналістська спільнота. Для цього в усьому світі існують журналістські організації, але вони працюють інакше, ніж пострадянські спілки журналістів. Журналістські організації західного світу поліпшують якість роботи журналістів, аналізуючи те, що роблять колеги. Інколи вони виконують роль такого собі досудового розгляду.

Чому в Україні реформи йдуть повільно

— Реформи — це коли суспільство визначає, що має робити держава. Грузинських реформ хотіло грузинське суспільство. У 2001 році в нас не було газу, електрики, були діряві дороги з пузатими ДАІшниками, були злодії в законі, які заміняли собою суди та прокуратуру. Тому ми дуже хотіли реформ. Тому навіть після трьох років спроб проросійського уряду зруйнувати результати реформи це не виходить, бо народ проти повернення в ті темні часи. А ви прийшли до реформ ситі, задоволені, ви ще й вибираєте, чи потрібна вам ця реформа, чи ні. Але подітися вам усе одно нікуди, бо реформа — це шлях уперед. На захід, а не на схід.