Суддя 
Віктор КОНОНЕНКО

Відомому не лише на українських, а й на теренах колишнього СРСР судді-криміналісту, який головував, зокрема, на кількох «процесах ХХ століття», одному із «зубрів» вітчизняної судово-правової системи Віктору Івановичу Кононенку — 75. «Не можу сказати, що при повному здоров’ї, бо працював усе життя не завідувачем продуктового складу санаторію «Струмок», але енергії на те, щоб не формально, а душею залишатися суддею, вистачає. Коли зважати не на трудову книжку, а на власне сумління, то мій стаж судді вже перетнув півстолітній рубіж. Та й формально я працюю за фахом — суддею Морської арбітражної комісії при Торгово-промисловій палаті України, розглядаю справи».

Ці слова ювіляра не розкривають усієї повноти його нинішніх занять. Бо він також працює радником на громадських засадах в Академії правових наук України. Часто Віктор Іванович зустрічається зі студентами юридичних ВНЗ, суддями, зокрема молодими. «Коло питань, які нині характерні для судово-правової системи, мені таким чином відоме», — каже цей чоловік неспокійної вдачі.

А ще він пише спогади та деякі публіцистичні розвідки, автор та співавтор кількох виданих книжок. Дуже любить землю-годувальницю, вирощує на дачній ділянці прекрасні овочі та фрукти. Але ми цього разу вели мову про речі, не дуже близькі до цього.

—  Якщо я правильно розумію ситуацію, то перед нинішніми реформаторами судово-правової системи стоять два завдання (чи двоєдине завдання): наблизитись до живої, реальної людини й істотно підвищити якість судочинства. Це так?

— Абсолютно так. Дуже важливо для громадянина знати, хто суддя, який суд. Щоб у разі спору він знав, що поряд є суд, який захистить його інтереси, прийме законне рішення у встановлені законом терміни. Що на випадок незгоди з рішенням суду першої інстанції оскаржити його можна у вищому за статусом суді. Ось що означає наближення правосуддя до людини.

Зрештою, це право громадянина, передбачене Конституцією, — право на незалежний справедливий суд. А коли так, то, панове законодавці, зробіть усе належне, щоб суд був справедливим для всіх людей. Порівняйте цей ідеал із нашою ситуацією. Збігається? Ні. Бо й самі ініціатори заплутались у новоствореній системі судів, їхній ієрархії. А як бути Івану Петровичу з Коренеплодівки? Як він може з’ясувати — в його ситуації це підсудність адміністративного, господарського чи загального суду? Тим більше, що бачимо ще одну велику ваду в дотриманні прав громадянина: навіть якщо суд прийняв (після довгих митарств!) законне справедливе рішення, то його не виконують. Роками! Якщо не помиляюся, кожне друге рішення суду минулого року не було виконане. А йдеться ж не про абстрактні речі, а дуже болючі. Відшкодування матеріальної шкоди, відрахування коштів на користь потерпілого внаслідок злочинного діяння. Це що за єзуїтство — не виконувати такі рішення?!

І, за великим рахунком, не потрібно обтяжувати громадянина проблемами судової системи. Йому потрібно те, про що сказав. А те, що досі немає чіткого визначення, чим має займатися вища інстанція — Верховний Суд, в якого незаконно відібрані повноваження, — нехай болить голова у відповідних чиновників та реформаторів. І якщо вони досі не розібралися, що таке касаційна, а що таке апеляційна інстанція, то нашому Івану Петровичу це не вдасться й поготів.

Звична для Європи річ —  справу слухає суд присяжних. Фото з сайту pasmi.ru

—  Ви казали, що майже впродовж усієї своєї суддівської практики у вухах звучала настанова «ближче до людей». Вона надходила з чийогось кабінету чи зсередини?

— Колись інститут виконання судових рішень був при судах, тому не виникало непогоджень з «повним циклом» правосуддя. І якби стався випадок невиконання наших рішень, ми, судді,  мали б подавати у відставку. Бо це означало б безсилля судово-правової системи. Крах поняття стадій судового процесу та останньої з них — виконання рішення. Нині ніхто на це не зважає.

Настанова бути ближче до людей ні від кого не надходила, якщо маєте на увазі партійні органи. Ти сам розумів: під час висунення твоєї кандидатури трудовим колективом чи загальних виборів тебе як судді, потім звітів перед виборцями — відрив від людей означає професійний крах. Маю друзів-колег, які пропрацювали в районних судах десь у селищах по 30—40 років. На одному місці, в гущі людей! Уявили ситуацію? Я її уявляю дуже предметно. Сам починав з нижньої ланки правосуддя, доки доріс до судді Верховного Суду УРСР, а потім і СРСР. Там не до сентиментів. Ти і людина навпроти. І ми, якщо запитають, усі скажемо: то не суддя, який тримається осторонь людей.

—  Ви поділяєте розповсюджену в ЗМІ думку: що більше етапів реформ судово-правової системи, то «наш стогін усе глухіший та глухіший», як співають у пісні? І тим слабше справляється зі своїми прямими обов’язками правосуддя?

— Я не прибічник категоричності. І не лише тому, що свого часу — далекого вже 1992 року — брав участь у розробці Концепції судово-правової реформи та деяких базових законів для цього. Юриспруденція не терпить суєти. Однак до деяких реформ ставлюся дуже критично. Про що іноді не лінуюсь викласти в листах до глави держави чи уряду.

Одне з абсурдних запитань: як можна проводити реформу судів, не модернізуючи інших учасників судового процесу — адвокатуру та прокуратуру? Схвалюємо новий Кримінальний процесуальний кодекс, але зрушень у цьому сенсі там немає. Як прокуратура гнула свій прорадянський обвинувальний ухил, так і гне, як здійснювала вона цей страшний уже за назвою «загальний нагляд», так і здійснює. Це наближення до громадянина? Чи новий виток відсторонення від нього?

Це потрібно ламати. А не чесних кваліфікованих суддів за те, що вони служать закону, а не тій чи тій партії. Хіба це нормально, коли нині судді просто бояться ухвалювати справедливий вирок?!

А зі звинуваченнями преси, що правосуддя часто-густо не відповідає своєму державному покликанню, на жаль, змушений погодитись. У низці дуже важливих для суспільства справ допущені кричущі помилки. Корупція та хабарництво підточують наші ряди. Згоден, що до негативного образу судді, поширюваного вашим братом-журналістом через освячення цього неподобства з деяких високих кабінетів, ми самі доклали рук. Даємо, на жаль, привід думати про нас не ідеально.

Реформи, до речі, мали б розв’язати таке завдання, як великі навантаження на українських суддів, точніше, перевантаження. Ми розглядаємо, за статистикою, щорічно понад вісім мільйонів справ. Це, кажуть, більше, ніж розглядають судді Китаю. Я хоч у відставці, але сповна розумію ці перевантаження і вболіваю за колег, які нині в «активній фазі». Дуже важко працювати, коли вал справ нескінченний і коли вони переважно стосуються дріб’язкових спорів. Але їх потрібно розглянути, прийняти рішення.

—  Коли вже ми про реформаторів, то є серед них і «мрійники». От, мовляв, уведемо деякі прогресивні, апробовані світом новації, й усе стане на свої місця. Це, скажімо, інституції мирових суддів чи суду присяжних…

— Від цих новацій нафталіном пахне. Бо ще 1992 року під час розробки Концепції судово-правової реформи йшлося про обидва інститути. Й мирові суди, так само, як і присяжні, — це атрибут ще дореволюційних судів.

Мирових суддів обирали з авторитетних передових людей. Найпоказовіший приклад — Лев Толстой, якого народ обрав мировим суддею. Але тоді ми, автори Концепції, не рекомендували ні того, ні другого. Ми були не готові вводити ні мирові суди, ні присяжних. Нині, коли система буквально задихається під лавиною справ, це може бути доречним.

До речі, сусідня Росія вже пішла цим шляхом. Я б рекомендував нашим мировим суддям розглядати справи, що стосуються ДТП, різного роду штрафів, навіть кримінальні справи, не пов’язані з тяжкими чи небезпечними для суспільства злочинами. Можна їм передати цивільні спори щодо майна, де фігурують суми до п’яти тисяч гривень. Для мирових суддів обов’язково знайдеться робота.

Одна з пересторог, мабуть, полягає в тому, що через ускладнення життя мирові судді мають бути юристами. Друга та, що саме ця категорія суддів має обиратися загальним рівним правом за таємного голосування. Хай громада їх обирає при органах місцевого самоуправління.

Це має бути так само, як колись обирали народних суддів. Так мене обирали кілька разів. А коли вже люди обрали їх, то вони повинні мати такий самий статус, як і всі судді. І це, гадаю, був би непоганий кадровий резерв для загальних судів.

—  Але радикальне крило реформаторів бачить ситуацію інакше — щоб мировими суддями та присяжними засідателями мало не замінити загальні суди. Мовляв, поки що економічна ситуація не дає змоги цього зробити різко. Тому потрібно поступово. Не 12 чоловік обирати в суд присяжних, а поки що трьох. А деякі маленькі районні суди вже сьогодні замінити на мирові…

— Ми вже й без того ускладнили судово-правову систему. Вивчіть досвід інших держав. Передових. Не для сліпого копіювання, як у нас повелося, а для аналізу тих «гуль», які хтось колись набивав.

Буквально кілька запитань таким реформаторам. Чи можна для нашої країни вводити одночасно й апеляцію, й касацію? Навіщо дві інстанції? І навіщо під кожну з них наплодили монстрів з великими штатами? Щоб доїти, даруйте, і без того виснажену державу? Система судів ускладнюється, але це ніколи й ніде не йшло на користь простій людині.

Не ускладнення має бути на меті. Потрібно створити таку систему, яка оперативно й якісно здатна розглянути справу будь-якої складності. Й не менш важливо, щоб ця система мала можливість оперативно, повністю виправити помилку, коли вона, крий Боже, виникла. А це в ході наших «циклічних реформ» виявилось, навпаки, найслабшою ланкою. Помилку, допущену нині судами (частіше, ніж було колись), в тому числі і в царині кримінального судочинства, тривалий час не виправляють.

Це ж найстрашніше для будь-якої системи правосуддя. На стадії реформування чи після неї. Наші політичні прибічники підходу «зламати все старе до цурки!» скасували інституцію судового  нагляду. Бо, мовляв, від неї радянщиною тхне. А саме судовий нагляд вищої інстанції допомагав не тримати суддів у покорі, як комусь здавалося, а контролювати якість судочинства, вчасно й якісно виправляти помилку. Виправити її можна було на кількох етапах нагляду.

А нині мало того, що помилку нікому виправляти, то ще й не знайдеш крайнього, хто її припустився. Але ця демократія ілюзорна, а не справжня. Ось коли для виправлення помилки створять надійну систему, це буде виявом справжньої демократії. Тобто судова система, яка не тільки не гарантує уникнення помилок, а й виправлення їх, створюється не для людини. Не знаю навіть, для кого.

Я ніколи не казав, що з уведенням інституту мирових суддів різко покращиться якість правосуддя. Завжди наголошував, що, за логікою, поліпшиться показник оперативності розгляду справ та виконання рішень. Для нашої ситуації це дуже важливо.

А суд присяжних потрібно впроваджувати дуже обережно. Вивчивши негативний досвід інших країн, насамперед Росії. Там, як ми знаємо, присяжні різко гойднули маятник власного правосуддя з обвинувального ухилу до демократії, що межувала з безкарністю. Бандити ухилялися від відповідальності — хіба це нормально?

Тому я кажу, що введення суду присяжних здатне вплинути на демократизацію, але істотно не покращить якості судочинства.

Андрій ЧИРВА 
для «Урядового кур’єра» 

ДОСЬЄ «УК»

Віктор КОНОНЕНКО. Народився 12 серпня 1937 року на Запоріжжі. Наприкінці 1963 року закінчив Харківський юридичний інститут, а кількома місяцями раніше був обраний суддею Орджонікідзевського районного суду міста Керч. Висока працездатність та швидке опанування професії дали підстави вже через кілька років обрати його суддею Кримського обласного суду.

А 1979 року втілилася давня мрія Віктора Івановича — його обрали суддею Верховного Суду УРСР. Є логічна закономірність у тому, що за горбачовських часів «перебудови та прискорення» саме В. Кононенка рекомендували та обрали суддею оновленого Верховного Суду СРСР.

Коли Союз розпався, В. І. Кононенко повернувся до України, щоб спершу в складі апарату Верховної Ради взяти участь у першій (визначальній) реформі судово-правової системи держави, у створенні нового масиву законів, а потім повернутися до Верховного Суду України, звідки його відрядили до Москви.

Автор та співавтор кількох наукових та публіцистичних книг. Заслужений юрист України. Має високі урядові нагороди.