Заходжу до головного корпусу альма-матер, а душа бринить, як тоді, коли в юнацьких 17 уперше переступила його поріг. Поспішаю ж на зустріч із самою Олександрою Сербенською — знаним в Україні та за її межами мовознавцем, доктором філологічних наук, академіком, професором факультету журналістики та заслуженим професором Франкового університету, автором сотень, а може, й тисяч наукових досліджень. Тут, у дзеркальній залі, її урочисто вшановують із нагоди 90-річчя з дня народження. У президії — ректор професор Володимир Мельник, декан факультету журналістики професор Іван Крупський, не менш поважні завідувачі кафедр, яких на факультеті шість, представники влади. А в залі яблуку ніде впасти: прийшли, приїхали, прилетіли учні — насамперед ті, хто незрадливо служить українській журналістиці й працює зі словом, щодня складаючи іспит із чистого аркуша. Так, як учила вона. Не заради високих нагород, яких, до речі, не було, хоч ця людина, світоч якої горить у двох століттях, на них, поза сумнівом, заслуговує.
— Моєї заслуги в тому, що народилася, немає, — приземлює притаманною їй простотою Олександра Антонівна. — Але жити намагаюся так, щоб, коли прийде пора звітувати перед Всевишнім, було про що йому сказати. Є таке народне повір’я: душа покинула землю й полетіла до Бога — із книжками, з віршами. А він питає: «А скажи мені, що доброго ти могла зробити на землі, але не зробила?» Щодня відповідаю на це запитання. І поспішаю: щойно розробила курс «Креативні тенденції в сучасній українській мові», готую новий навчальний посібник для журналістів. Радію, що живу в тій державі, про яку мріяли мої батьки, люблю Львів, у якому знаю, здається, кожен камінчик. Пишаюся, що патрон нашого університету Іван Франко — такі люди народжуються раз на століття. І що нас називають українською Сорбонною.
Вона понад усе шанує людей, які хочуть учитися. Українці, росіяни, гагаузи, вірмени, угорці, поляки — далеко не повний перелік національностей, представники яких училися в Олександри Сербенської за 60 років (!) її натхненної праці. І всі, кого поставила на крило ця неймовірна жінка, полетіли, закохавшись в українське слово. А ще — з особливим львівським духом та загостреним відчуттям справедливості, без якого не буває справжнього журналіста.
Моїй групі поталанило двічі: Олександра Антонівна вчила нас української мови і була нашим куратором, другою мамою для кожного. І коли торік ми зустрілися з нагоди 30-річчя закінчення факультету, вона не лише впізнала всіх, а й пригадала яскраві пережиті разом моменти. Ніби вчора все те було. У її напрочуд великій душі й сьогодні є місце для кожного з нас незалежно від того, якою життєвою стежиною крокуємо.
Ювілею Олександри Сербенської колеги приурочили надважливу науково-практичну міжнародну конференцію «ЗМІ в умовах інформаційно-психологічної та військової агресії Російської Федерації проти України». Науковці з України та Польщі говорили про стандарти нашої професії та їх оновлення, необхідність змін до законодавства, які регламентують роботу журналістів у гібридній війні, й розвиток у цьому контексті державного іномовлення, дотримання норм міжнародного права й навіть штучний інтелект, яким, вочевидь, незабаром послуговуватимемося. Дискутували, сперечалися. Але не з тим, що рідна мова дає силу духові, а той — тілу. Цей імператив Олександри Сербенської водночас і відповідь на запитання про її життєве і творче довголіття.
— Дівчатка, а на наступний ювілей заспівайте мені пісню «Вечірній дзвін», щось я її останнім часом не чую, — завбачливо попросила ювілярка університетську хорову капелу «Ліра».
Ми дуже хочемо приїхати на той ювілей. Отож щонайменше до ста, наставнице! Нехай та «дивна рука Господня», про яку пише Іван Франко, ще довго дарує Вам свій неймовірний дотик!
Ми в Google+